Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

Увечері я запитала дядька:

— А тобі доводилося читати вірші цього поета, якого усі вважають невдахою?

— Ні, не доводилося, — відказав дядько. — Йому ніяк не щастить надрукувати їх. Можливо, якби ми з ним були друзями, я б мав можливість їх почитати… Адже першими читачами поета завжди стають його найближчі друзі. Та весь клопіт у тому, що у нього немає справжніх друзів, він надто замкнута особа.

— Немає друзів? Це сумно… — зітхнула я. — Можливо, якби у нього були друзі, він почувався б упевненіше й мав би визнання поета, а не невдахи!

— Мабуть, ти маєш рацію, — погодився дядько.

Я зовсім не сподівалася зустріти його ще раз. Але несподіванки на те й несподіванки! Це сталося одного ранку, коли я поспішала до кав’ярні. Над вулицями поволі розсіювалася мла, ніжно огортаючи дахи будинків, теплий вітер гнав зів’яле листя, сонце грайливо пробивалося крізь молочний серпанок. Я була замислена і неуважна, коли раптом, різко загальмувавши, пронизливо засигналило авто. Я ледве встигла вискочити на тротуар і затулила вуха, щоби не чути гнівних лайок водія, який так і сипав ними крізь прочинене вікно.

— Наступного разу будьте обережні, — почула я раптом позад себе чийсь голос. — Ви мало не потрапили під машину. Цього разу вам просто пощастило.

Голос здався мені знайомим, тому я обернулася. А обернувшись, так і заклякла. Він усміхався до мене, наче нічого не трапилося, тримаючи під пахвою свою брунатну течку. І на голові мав того самого старомодного безглуздого капелюха, який підкреслював його дивакуватість.

— Доброго дня, — привіталася я. — Ви мене не впізнаєте?

Скидалося на те, що чоловік мене справді не впізнав. Він примружив очі, пильно вдивляючись.

— Щось, начебто, знайоме… — пробурмотів.

— Два тижні тому ви були у кав’ярні на розі, пам’ятаєте? Тоді ще падав дощ. Я там працюю кельнеркою.

— Ага, так… — бубнів собі під носа, силкуючись мене пригадати і все ще мружачись.

Мені спало на думку, що він або божевільний, або просто клеїть дурня.

— Я читала книжку, а потім, коли ви пішли, вона загадково зникла…

— Книжку? — перепитав він і саме в ту хвилю, здавалося, нарешті пригадав мене. Очі перестали мружитися, зморшка на переніссі розгладилася, і він подивився на мене зовсім по-іншому.

— Авжеж. Це ви її забрали? — я вирішила не зволікати й перейшла у наступ.

— Я, — признався він.

У його відповіді мені вчулися нахабство й зухвалість водночас. Я очікувала, що він заперечуватиме, виправдовуючись, а насамкінець, напустивши на себе заклопотаність, погляне на годинника, і, сказавши, що поспішає, втече. Та натомість чоловік сміливо дивився мені у вічі, і, здавалося, зовсім не шкодував про скоєне. Це видно було з його спокійного, непроникного виразу обличчя й поблажливої посмішки, яка немов підтверджувала відсутність будь-якого каяття.

— І ви у цьому так легко зізнаєтеся? Без жодних докорів сумління?! — обурено вигукнула я.

— Так, — відказав чоловік. — Без жодних докорів сумління. Ви вважаєте, що це непристойно?

— Атож, — сердито відказала я. — Ви принаймні могли б вибачитися…

— Я не люблю вибачатися, — відказав чоловік. — Особливо, якщо в цьому насправді немає жодної потреби. Невже вам потрібні порожні, нещирі слова?

— Не потрібні, — погодилася я. — Але…

— Отож-бо… Я теж не люблю порожніх слів. Задля пристойності чи ввічливості, задля якихось правил: бо так випадає, бо так потрібно… Від цього відгонить нестерпною фальшю.

— Гаразд, не вибачайтеся. Але чому ви поцупили мою книжку?

Чоловік якусь хвилю дивився на мене, відтак промовив:

— Не міг з собою нічого вдіяти. Це хвороба усіх колекціонерів, і цьому важко зарадити.

— А я знаю про вас, — сказала я. — Ви колекціонуєте забуті книжки.

— Саме так, — підтвердив він, — колекціоную. І у мене вже назбиралася нічогенька колекція. Такою колекцією можна пишатися.

— Отже, моя книжка теж до неї потрапила?

— Авжеж. Сподіваюся, ви не плануєте її у мене забрати? — спитав чоловік, і на його обличчі враз промайнуло занепокоєння.

Якусь мить, не приховуючи свого здивування, я лише дивилася на нього, не знаючи, що відповісти.

Чолов’яга всміхався, і в його пронизливих сірих очах світилася хитринка. Його загадковість бентежила мене. А його нахабство було безпосереднє та щире, тому на нього неможливо було по-справжньому розсердитися.

— Отже, якщо я правильно вас зрозуміла, ви не збираєтеся мені її повернути? Хоча б для того, щоб я її все-таки прочитала?