Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

— Люди, здебільшого, сноби. Вони реагують лише на відомих та успішних. Тому головне — знайти видавця, — сказала я й одразу про те пошкодувала, впіймавши гострий погляд співрозмовника. Вочевидь, ця тема була для нього болючою.

— То вам усе-таки розповідали про мене, — з сумом проказав він, — про видавців і таке інше…

— Та нічого поганого мені не розповідали…

Тієї миті на дверях теленькнув дзвоник, і я швидко подалася за ляду, навіть зрадівши, що якийсь відвідувач урятував мене від потреби знову виправдовуватися невідомо за що. Поет-невдаха теж підвівся й, завагавшись, уже біля дверей повернувся і таки підійшов до ляди.

— Гаразд, — сказав він, — я дам вам почитати свою поезію. Ви здалися мені щирою. Гадаю, я у вас не помилився.

— Сподіваюся, — всміхнулася я.

— Що ж, дуже добре, — пробурмотів поет і, кивнувши на прощання, боляче потис мою руку.

Увечері клієнтів теж було мало. Прийшов столяр: як завжди, посидіти за гальбою пива. А через хвилину, наче змовившись із ним, з’явилася й праля. Замовивши собі горнятко кави, вона сіла у іншому кутку зали.

— Щось відвідувачів сьогодні негусто, — голосно зауважила праля. Її слова, найпевніше, призначалися для столяра, бо, пригладжуючи своє коротко стрижене волосся, вона дивилася в його бік. Та він, здається, того не збагнув — мовчав, жуючи сушену рибу.

— Так незвично, — провадила праля, — тут завжди вечорами так гамірно, правда ж?

Цього разу столяр спершу глянув на мене, а відтак, зиркнувши на пралю, врешті втямив, що її слова призначені йому.

— Хоча зараз воно якось затишніше, — не вгавала праля.

— Авжеж, — відказав столяр, попиваючи пиво.

— А погода яка чудова! Майже як влітку, правда? Воно й зрозуміло, за такої погоди не хочеться сидіти у кав’ярнях. Краще десь погуляти… Особливо молодим… Хоча й немолодим теж…

— Авжеж, — буркнув столяр.

— Але ж і кава тут яка смачна! Кажуть, тут найсмачніша у місті кава! — праля делікатно ковтнула свій ароматний напій.

— Головне — найдешевша! — проказав столяр.

— І це теж значна перевага, — погодилася праля, — ви ж знаєте, які ціни в інших кнайпах?!

— Вони вже геть знахабніли з тими цінами!

— Таки правда, — знову погодилася праля. — Власники просто прагнуть нажитися.

— Дідько би їх узяв, тих власників! — вилаявся столяр.

З кухні визирнула Нелька і, багатозначно всміхнувшись, підморгнула мені, зашепотівши:

— Наша праля нарешті вирішила узяти ініціативу у свої руки! Але, здається, столяр не надто піддається. Невдячна справа!

— Не знаю, як на мене, вони досить мило перемовляються, — прошепотіла я у відповідь, протираючи горнятка.

— Де там! Це все звучить дуже вимушено, — сказала Нелька й зникла у кухні.

— Ой, яка ж я незграба… Кава розлилася… — праля, кокетливо засміявшись, заходилася щось шукати у сумочці.

Схопивши ганчірку, я подалася до її столика.

— А може, ви пересядете за столик до того пана? — запропонувала я. — Так вам обом зручніше буде розмовляти.

Вона знічено всміхнулася, витягши із сумочки носовичка й витираючи поділ залитої кавою спідниці. Та столяр, швидко, одним духом, допив пиво і підвівся з-за столу.

— Звісно, якщо бажаєте, можете сісти сюди, ваш столик залитий кавою… А мені вже час, — промовив він і попрямував до дверей.

Ми з пралею лише перезирнулися. В ту хвилю я подумала, що Нелька, як завжди, мала рацію.

— Отакої… — розгублено прошепотіла праля.

— Не переймайтеся, — сказала я бідоласі, яка геть похнюпилася, від чого кутики вуст її опустилися. — Схоже, він справді поспішав.

Жінка важко зітхнула, а за хвилю з удаваною байдужістю стенула плечима.

— А з чого ви раптом узяли, що я переймаюся? Ну перекинулися ми з тим паном слівцем… І що з того? Дивуйся потім, звідкіля це у нас плітки беруться! Люди казна-що можуть собі науявляти!

— Справді, пліток у нашій кав’ярні не бракує, та я не раз помічала, як той пан нишком спостерігає за вами, — для більшої переконливості я стишила голос, забираючи порожнє горнятко. — Дивно, що ви ще того не зауважили…

— Спостерігає? — перепитала праля і поправила волосся. — Але нічого особливого в тому не бачу…

— Може, бажаєте ще кави? — спитала я.

— Ні, дякую, іншим разом, коли зайду до вас ще, — жінка, задумливо усміхаючись, теж подалася до дверей.

Мабуть, за такий вчинок мені слід було б відчувати докори сумління. Але що мені було вдіяти? Іноді я не можу стриматися й просто мушу щось вигадати або прибрехати. Та і як тут стримаєшся, якщо найчастіше саме брехня робить людину щасливою? А мені дуже хотілося розрадити цю жінку…