Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

Увечері, замкнувшись у своїй кімнаті, я розкрила поетову течку. В ній було понад сотню аркушів паперу, часом пожовклого від давності, часом у брунатних та чорно-сірих плямах від кави й цигаркового попелу. Поетів почерк був дрібним і твердим. Здавалося, що літери не просто написані, а втиснені у папір, наче їх виводили швидко, у якомусь напівзабутті, вкладаючи у кулькову ручку всі емоції: неспокій, піднесення, роздратування, розчарування, радість, гнів, ейфорію… Його поезія не торкалася злегка до душі, як твори інших відомих мені авторів. Вона лягала каменем, тиснула якимсь незрозумілим і темним відчуттям тривоги, похмурістю. Це була не романтично-сумовита лірика, ані оспівування почуттів, незбагненної краси природи чи принад вродливої жінки. Це було радше плетиво символічних або навіть містичних образів. Безмовні й сумовиті ангели, посталі з мороку чи імли, а то й з космічної порожнечі, які марно намагалися навчити людей любові та милосердя. Осквернена заздрісним натовпом святенниць самотня матір із позашлюбним дитям… Жаскі й безликі постаті крадіїв людських душ, які залишали по собі лиш пустку й байдужість… Зухвалий розбишака, який полюбляв лякати перехожих у темних завулках просто з великої нудьги, розважаючись людським страхом… Сердешні безпритульні, які, поневіряючись, марно шукали собі місця у цьому світі, і до яких жорстокими були навіть діти… Сліпець, який значно гостріше відчував барви, аніж усі зрячі… Мене вразив образ мрійника, котрий усе життя згайнував на пошуки кохання як найвищого сенсу і згодом замерз при дорозі узимку, так його й не знайшовши. Незважаючи на марні пошуки, він залишався вільним і щасливим, і таким пішов із життя, бо іноді несповнені мрії дають нам більше щастя, аніж ті, що втілюються в дійсність. У творах поета з дядькової кав’ярні проступала не тільки його самотність: здавалося, у ті рядки перелито всі світові біди, несправедливості й катастрофи, які він пропускав крізь свої думки й серце, усе, відчуте ним — приховане, гротескне, прекрасне і потворне…

Нічого схожого мені не доводилося читати раніше. Ця поезія справді не нагадувала жодну іншу. Вона була похмура й гнітюча, однак захоплювала оригінальністю, дивними асоціаціями, невиразними передчуттями, породженими, здавалося, не уявою, а снами…

Ось я й зрозуміла, чому бідолашному поетові так важко було знайти видавця і чому його вважали невдахою. І він, і його поезія були важкими для сприйняття, незрозумілими. Мабуть, саме через те у нього й не було друзів, які б розуміли його і першими читали його вірші.

Раптом я згадала, як він, замовивши собі каву й чарку коньяку, витягав із кишені пом’яту фотокартку. Нелька стверджувала, що це світлина його пасії. Дивно, що в папці не було жодного вірша, присвяченого жінці. Можливо, цю справді інтимну лірику він не довіряє нікому, вважаючи її чимось мало не побожним, тому й не вклав до цієї течки? А, може, хоч це й малоймовірно як для поета, він просто не висловлює своїх почуттів на папері, зберігає на споді душі? Відповіді на свої запитання я, звісно ж, не отримала, зате отримала справжню насолоду від знайомства з новим поетичним світом.

У перший же вихідний день я вирішила прогуляти заняття з математики. Не тільки тому, що мені страшенно набрид цей предмет (до кінця року я ризикувала зненавидіти його остаточно). Не тільки тому, що не цілком упоралася із домашнім завданням. І зовсім не через те, що боялася, що мене присоромлять за моє лінивство, нестаранність та безвідповідальність. Мабуть, єдиною причиною була звичайнісінька цікавість, яка вже заволоділа мною цілком, і я не могла їй опиратися. Дивакуватому колекціонерові забутих книжок таки вдалося мене заінтригувати. Які це — забуті книжки? Чому вони стали забутими? І чому він їх колекціонує? Задля чого? Тільки побувавши у нього я могла розкрити цю таємницю. Колекціонер мене запрошував, отже, було б неввічливо не скористатися запрошенням!

Я довго зважувалася. Адже заради колекціонера потрібно було знехтувати заняттями й обов’язком — скоїти мало не злочин щодо батькової мрії. Проте врешті заспокоїла себе думкою, що немає причин мучитися докорами сумління: мрія була не моєю, а батьковою. Невже можна бути по-справжньому відповідальним за чиїсь мрії, навіть якщо ти погодився їх утілити?

Наступного ранку я зателефонувала математичці й повідомила, що сьогодні не прийду, бо, мовляв, днями попала під дощ і застудилася. Вислухавши її побажання швидше одужувати, я зітхнула з полегшенням і відчула себе вільною. Дарма, що у нас давно не було дощу… Та стара панна була настільки сконцентрованою на математиці, що до всього іншого, крім чисел та обрахунків, ставилася вкрай неуважно — вона могла не помітити, якою була днями погода, чи просто не зауважити моєї брехні.