Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

Вулиця Садова, 36… Раніше я не запам’ятовувала назви вулиць і ніколи на них не зважала — донедавна не знала, на якій вулиці мешкає дядько Роман. Мабуть, це було яскравою ознакою мого провінціалізму. Адже у селищах та малих містечках мало хто послуговується назвами вулиць. Наша стара листоноша звертала більше уваги на прізвища, аніж на назви вулиць, бо знала всіх мешканців поіменно й в обличчя, від старого до малого. Я теж знала, де мешкають усі мої друзі й однокласники, їхні будинки та паркани. Тож не дивно, що тепер не мала ні найменшого уявлення, де вулиця Садова, хоч уже непогано знала це місто. Можливо, я не раз блукала нею, як блукала й іншими вуличками, навіть не здогадуючись про те. Колекціонер казав, що живе неподалік від дядькової кав’ярні? Отже, ця вулиця мала би бути у нашому районі…

Подавшись у мандри вузенькими брукованими лабіринтами, я на якусь мить забула про справжню мету своєї «прогулянки». Я не раз бувала тут раніше і щоразу милувалася невеличкими, старими, але доглянутими будинками, одно- або двоповерхівками, з кокетливо насадженими довкола кущами бузку, горобини чи бузини й різнобарвних квітів, які рясно цвіли, жадібно хапаючи швидкоминуче, а тому щедре тепло осіннього сонця. Ці вулички нагадували мені моє рідне селище. Мабуть, тому я куди більше полюбляла гуляти саме тут, у старій частині міста.

— Скажіть, будь ласка, де вулиця Садова? — запитала я у старого пана, що помалу дибав мені назустріч, опираючись на ковіньку і несучи прозору торбу з хлібиною.

Якусь мить старий із цікавістю розглядав мене, потім промовив:

— А це і є вулиця Садова.

— Справді?! — зраділа я.

— Навіщо мені брехати? Я живу тут уже п’ятдесят років. Що саме ви тут шукаєте?

— Будинок під номером тридцять шість.

Старий пан здивовано зиркнув на мене.

— Знаю, як же не знати… Це майже по сусідству з моїм помешканням. Але, дозвольте спитати, ви до кого?

— Там мешкає один чоловік… — почала було я.

Старий чи то спересердя, чи з розчарування пхикнув.

— А… То ви до того… До того типа, у якого не всі вдома… А я гадав, до його матері. Вона ж плела светри на замовлення… Зовсім недавно померла… Думав, може, ви не знали… Ох і гарні светри вона плела!

— Чому ви назвали того чоловіка типом? — спитала я насторожено.

— А що вам не сподобалося? Я міг би й інакше його назвати, але висловився пристойно, бо міцних слівець при дамах не вживаю… Це, знаєте, не в моїх правилах та манерах.

— Я розумію, але ж просто так ви не будете називати людину типом, у якого не всі вдома.

— Звісно, ви маєте рацію, не буду. Просто так я ніколи не патякаю. Так хіба баби роблять. Посідають собі ввечері на ослінчику, лузають насіння й миють людям кістки. І так з дня на день. Язиком метуть, як мітлою, просто собі для втіхи.

— То що ви мали на увазі? — допитувалась я.

— Чого б то я мав розповідати вам щось? — промовив старий із удаваною недовірою. — Я ж вас не знаю, вперше бачу…

— Послухайте, та ж ви перші почали розмову… — я почала дратуватись. — Як на мене, він виглядає цілком нормально.

— Ага, виглядає… Вчора у телевізії показували людоїда. То він теж на вигляд був приємною людиною… Ось так.

— Гаразд, тоді бувайте, — я втратила терпець і, обернувшись, стиха додала собі під ніс: — Бажаю не зустрітися з людоїдом…

— І вам бажаю бути обережною. Від типа, що довів свою матір до смерті, усього можна чекати, — відказав старий.

Я зупинилася. Здавалося, той чоловік почув мої слова, хоч то було неможливо. Його фраза не те, щоб налякала мене, а додала якоїсь тривожної непевності. Піднесеного настрою, навіяного передчуттям цікавої зустрічі, вже не було. Старий добродій поволі почвалав собі далі, мовби нічого й не сталося, мовби він уже забув і про мене, і про ту дивну розмову. «Дурниці, — подумала я, — не слід зважати. Цілком імовірно, що цей чоловік сам несповна розуму, маразматик, от і верзе усякі нісенітниці».

За хвилю, оговтавшись і дочекавшись, поки дядечко з ковінькою додибає до свого будинку, я рушила вперед і невдовзі вже стояла перед низенькою, поржавілою (бо давно не фарбованою) хвірткою. За нею привітно блимав до мене своїми вікнами, у шибах яких відбивалося сонце, маленький будиночок. Він визирав із-за гущавини кошлатих кущів та розлогих дерев, наче недовірливе, хоч і приручене звіря. Хвіртка рипнула протяжно й тужно, ніби невдоволена тим, що її зненацька потривожили. Чомусь здавалося, що тут ніхто не живе. Може, таке враження складалося через те, що подвір’я було занедбане? Чого тільки не було біля тієї хати! І якісь ночви, і старі баняки, і ванна, переповнена жовтявою дощовою водою, і порожня собача буда, що перетворилася на сховок для якогось залізяччя… Зачувши скрипіння дверей, я підійшла до сходів. На порозі з’явився колекціонер у потертих джинсах, мабуть, ще зі студентських його років (вони були йому трохи закороткі), і в старомодному поплямленому спортивному светрі. Вперше я побачила його без капелюха. Та він і без нього мав не менш дивакуватий вигляд: кучеряве волосся обрамлювало велику лисувату голову і робило його схожим на мага, заглибленого у свій таємничий, нікому недоступний світ.