Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

— Просто неймовірно… — прошепотіла я. — І як це вам вдалося? Зібрати таку колекцію…

— Неймовірно, авжеж? — засміявся колекціонер. Схоже, моє щире зачудування дуже його порадувало.

— Я ж вам казав, що такій колекції можна позаздрити! А ви не вірили…

— Так, зізнаюся… Я й уявити собі не могла такої кількості книг!

— Це цілий світ! Цілий книжковий світ! — вигукнув той дивак. Здавалося, він зараз дивиться на свою колекцію моїми очима й вражається цьому надбанню не менше, ніж я. Його очі блищали, обличчя розчервонілося. І я збагнула, у чому полягає його дивацтво, — він виявився справжнім фанатиком.

Підійшовши до однієї з книжкових шаф, я торкнулася обкладинки якоїсь книжки і задля цікавості витягла її. Це було давнє видання з брунатною твердою обкладинкою без жодних написів. Мені ще ніколи не доводилося тримати в руках такої старої книжки! Правопис, шрифт, пожовклі сторінки, графічні малюнки… Цій книжці було, напевно, понад сто років! Кому вона належала раніше, чиї руки її тримали, хто її читав?

— Авенаріус, «Син отамана», видання кінця XIX століття, — прокоментував колекціонер. — Автор створив трилогію історичних повістей, але мені поки пощастило віднайти лише одну. Хтозна, може, інші вже втрачені назавжди…

— Вперше чую таке прізвище. Воно схоже на грецьке..

— Тут чимало таких книжок, яких ви ніколи не побачите, про авторів яких ніколи не почуєте.

— І це все забуті книжки? — запитала я.

— Не завжди. Але переважно — так.

— Ніколи не думала, що їх може бути так багато… — прошепотіла я.

— Авжеж. Тепер ви розумієте, навіщо я позбирав тут усі ці книжки? Я рятую їх. Рятую від остаточного забуття. Від остаточного зникнення і знищення, — урочисто промовив колекціонер.

— Просто дивовижно… Отже, тепер ви володієте унікальною колекцією…

— Володію? Хіба можна володіти книжкою? Це те ж саме, що володіти будь-яким витвором мистецтва… Хіба це можливо?

— Не розумію… А хіба ні?

Чоловік розсміявся:

— Це найбільша дурість у світі — вважати, що ти володієш картиною, скульптурою, книжкою… Тобі лише дуже пощастило на якийсь жалюгідний відрізок часу, навіть якщо він вимірюється цілим людським життям, отримати її, пізнати, й не більше.

— Тобто? Ви хочете сказати, якщо я купую в крамниці книжку, то вона мені по-справжньому не належить? Вона не моя?

— Звісно, що ні. Ви можете отримати її, але аж ніяк не володіти нею.

Я стенула плечима, не в змозі збагнути, про що це він, бо не бачила ніякої різниці між тими поняттями.

— Чи можеш ти по-справжньому володіти книжкою? Чи маєш ти на неї вплив? Чи в змозі щось у ній змінити? Ці запитання здаються безглуздими, чи не так? Але чи завжди можеш ти перерости книгу і осягнути її цілком? Іноді так. Але є книжки, які тебе не відпускають. Приміром, «Майстра і Маргариту» можна перечитати не раз і не два. У міру дорослішання й мудрішання, книга щоразу здається іншою. У міру твого розвитку вона відкриває тобі все більше й більше своїх смислів, того, що ти вже готовий осягнути, і чого не помічав у ній досі. Проте завжди залишається і щось неохоплене, якась маленька таємниця, яку тобі ще тільки належить пізнати. Отже, це вона, книжка, дивним чином володіє тобою! Тому ця бібліотека не належить нікому. Мені просто пощастило правдами й неправдами зібрати ці книжки, отримати їх, пізнати й не більше.

— Як це — не більше! — заперечила я. — Ви ж урятували їх!

— Так, — погодився він, — урятував. Але, знову ж таки, лише на якийсь незначний відтинок часу. Що буде з ними далі — невідомо…

Я не знала, що йому на те відповісти. Справді, подумала, коли колекціонера не стане, хто продовжуватиме його справу? Чи знайдеться ще такий дивак, який рятуватиме книжки від знищення та забуття? А що, як не знайдеться? Виходить, та справа, якій він присвятив своє життя, не матиме жодного сенсу, бо не матиме продовження? І ці книжки рано чи пізно виявляться по-справжньому забутими?..

— Дивно, — сказала я, — що деякі книжки приречені канути у небуття… І чому так трапляється? Одні залишаються, а інших забувають, згодом вони зникають зовсім… Може, це книжки, що не мають справжньої цінності, може, вони не вартують того, щоб залишитися з нами назавжди? Тому так і стається?

Колекціонер промовив:

— Це не завжди так. Я теж колись вважав, що провидіння мудре і справедливе, що йому властиві справжні естетичні чуття і вишуканий смак, що воно вберігає усе найкраще і найбільш гідне. Нездари щезають, а генії живуть вічно… Тепер я не маю такої певності.