Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

— Як заняття? — якось увечері запитав дядько Роман, відволікши мене від роздумів. — Усе гаразд? Ти якась замислена… Може, щось тобі не надто вдається?

— Та ні, все гаразд… — відказала я й за хвилю, не втримавшись, запитала: — Скажи, а той твій приятель, колекціонер книжок… як ти гадаєш, чому він збирає забуті книжки?

Дядько Роман стенув плечима:

— А чому люди взагалі щось колекціонують? Мені це важко пояснити, бо я ніколи нічого не збирав. Напевно, вони відчувають якусь естетичну насолоду, гордощі, відчувають себе власниками чогось, що, на їхню думку, варте захоплення й має якусь цінність… Мабуть, так виявляється їхня індивідуальність. А можливо, це просто втеча від дійсності, прагнення надати своєму життю різноманітності й цікавості, якщо не сенсу… Крім того, гадаю, будь-яке колекціонування дисциплінує.

— Але це може бути щось більше, ніж просто хобі?

— Напевно, це може бути пристрасть… І певне узалежнення. Але, знаючи Арсена, скажу, що для нього це — справжній сенс існування. Принаймні, він саме так ставитиметься до будь-якої справи, за яку візьметься.

— Ти казав, що ви з ним були друзями…

— О… Це було дуже давно… — протягнув дядько.

Я зітхнула, бо вже чула це від колекціонера.

— А тепер? Ви не знайшли б спільної мови?

Дядько замислився.

— Не знаю. Коли понад двадцять років не бачиш свого приятеля, а потім раптом зустрічаєш його зовсім випадково на вулиці, то відчуваєш розгубленість і сум’яття, починаєш поводитися неприродно, вимушено, як із цілком незнайомою людиною. Крім того, зауважуєш, що й він теж так поводиться. Тому відчуження між вами загострюється. І врешті-решт ви не знаєте, про що розмовляти далі.

— Сумно, — сказала я.

— Аби щось відновити, а надто дружбу, треба немало часу… Іноді люди настільки віддаляються одне від одного, що їм уже неможливо зблизитися знову. І з тим нічого не вдієш.

— А та дівчина?

— Про що ти?

— Дівчина, в яку ви обоє колись були закохані. Пам’ятаєш, ти розповідав? Яка вона була?

Дядько задумливо всміхнувся, тільки не мені, а своєму минулому.

— Якою вона була? Звичайною дівчиною…

— Оце так відповідь… — невдоволено пробурмотіла я. — Але ж у щось ви закохалися? І то не могло бути щось звичайне. Тільки не кажи, що й цього не пам’ятаєш!

Дядько знову всміхнувся.

— У неї було чудове біляве волосся й великі сірі очі…

— То вона була вродлива?

— Здається, так. У неї були негаразди в сім’ї. Вона ніколи про це не розповідала, навіть приховувала, але ми знали про те. Її батько частенько зазирав у чарку. Іноді ми помічали на ній синці… Напевно, Арсен за допомогою книжок відкривав їй якийсь інший світ, в який вона ладна була втекти від не надто втішної дійсності. Він розповідав їй історії, чи то прочитані, чи вигадані ним… А згодом вона почала брати в нього книжки й читати їх сама… Пам’ятаю, як плакала, коли п’яний батько на шматки розірвав якусь її книжку… Мабуть, вона була дуже самотньою, хоч мала подруг і друзів… Їй бракувало любові й розуміння. Можливо, тому, що вона нікому не показувала себе справжньої… Тільки тоді я цього теж не розумів.

— А що з нею сталося згодом?

— Помер її батько, й вона виїхала з матір’ю кудись, де мешкала її бабуся, а куди, я не знаю. Здається, в якесь село.

— І після того ти жодного разу її не бачив?

— Ні, не бачив, я вже казав тобі про це.

— І не робив жодних спроб її розшукати?

— Ні, а навіщо? Вона ж вважалася дівчиною Арсена.

— А він? Покинув її?

— Не знаю… На той час він уже навчався в інституті в іншому місті. Гадаю, їх просто розлучили обставини, і ніхто у цьому не винен.

— А хіба так буває? — запитала я. — Хіба таке можливо?

— У юності можливо все, — зітхнув дядько. — Це той час, коли не надто вмієш цінувати те, що є справді важливим. Цього вчишся лише згодом.

Я не знала, що відказати. Мабуть, мені просто бракувало життєвого досвіду.

Того ж вечора, коли я сиділа над розгорнутим підручником з англійської й снувала думки, задзвонив телефон.

— Привіт, як справи? — почула я на іншому кінці дроту хлопчачий голос.

— Гадаю, ви помилилися, — сказала я, кладучи слухавку.

— Лідо?!

— Ну…

— Це Денис.

Від подиву я аж присіла. Мовчала і лише слухала Денисове дихання. Як добре, що в ту мить він не міг бачити моїх розпашілих щік!

— Де ти взяв мій номер? — нарешті запитала я.

— Я був у математички, вона сказала, що ти захворіла… Хотів запитати, як ти?

То ось у чому річ! Слід було здогадатися, що номер йому дала математичка.