Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

— Важливіше за неї?

— Не зовсім так. Важливіше за стосунки, за почуття… У мене було забагато марнославства та амбіцій. Я науявляв собі чимало вершин, як потрібно було здолати…

— І що, вдалося?

— Щось, можливо, й вдалося, але більшість — ні. І ніщо так і не змогло заповнити того тоскного відчуття порожнечі…

— А ваші книжки?

— Книжки? Це щось зовсім інше. Тут, окрім задоволення, є ще й почуття обов’язку. Але вони тільки поглиблюють мою самотність, — помовчавши, колекціонер продовжив. — Тепер важко собі уявити, що усього того могло ніколи й не бути…

— Що ви маєте на увазі?

— Я, напевно, ніколи не став би рятувати книжки. Хтозна, чи така ідея взагалі спала б мені на думку, якби не один чоловік. То була його справа, та ідея належала йому, як і більшість книжок цієї бібліотеки, — Арсен присів навпочіпки біля купки книжок, кивком вказавши мені місце на витертому килимку навпроти.

— Він був письменником. Дуже хорошим письменником, — розпочав свою оповідь колекціонер. — У його новелах було стільки чуттєвості, стільки колориту… Зіткані й переплетені з фольклором, вони передавали справжню народну сакральність… Я не раз редагував його твори, бо вони друкувалися у нашому видавництві. Скільки я милувався його словом, його оригінальністю, його несхожістю на інших… Одна з книжок навіть отримала премію… Тоді він був редактором літературної газети й членом Спілки письменників. Загалом, той чоловік був занадто доброю й вразливою людиною, така собі вічна дитина. Мабуть, у тому й була його найбільша вада… Він заліковував алкоголем власну безпорадність. І життя його врешті пішло шкереберть: дружина покинула, діти надто віддалилися, жінки використовували, друзі заздрили й плели інтриги… Коло нього завжди крутилися усілякі нездари та графомани, які прагнули надрукувати свій опус у газеті, видати книжку чи пролізти з його допомогою до Спілки. Вони щедро його пригощали у дешевих кнайпах, а ще щедріше наливали… Якось я зустрів його пізнього вечора на вулиці — зовсім п’яного, охлялого, самотнього, змоклого, забрьоханого грязюкою… Припавши мені до плеча, він раптом розплакався, як дитина, немов дуже втішився, що зустрів у тій темній безлюдній мряці якесь хоч одне знайоме обличчя. Я провів його до помешкання. Дорогою він трохи протверезів. Мені довелося докласти чимало зусиль, щоби спинити його поривання купити пляшку й випити за зустріч. Ми просиділи з ним до самого ранку за горнятком міцнющого чаю. Він без кінця щось розповідав, читав свої новели… Саме тоді й показав цю бібліотеку, розповів про ідею порятунку книжок від остаточного забуття. «Колись так може статися й з моїми книжками, — зі смутком казав він, немов віщував. — Хоча в мене їх не так багато… Проте, коли мене раптом не стане, цілком ймовірно, що не стане й моїх книжок». І таки мав рацію. (Після його смерті минуло вже майже десять років, а жодної його книжки так і не видали.)

Згодом ми заприятелювали. Зустрічалися у нього в редакції або вдома, блукали книжковом базарчиком, де за безцінь можна було придбати ті видання, які вже давно ніхто не друкував, або годинами вишуковували цікаві книги у букіністичній крамниці… Коли мені щастило придбати щось, я мчав до нього, мов на крилах… Та, незважаючи наше зближення, я, на жаль, не мав на свого нового друга жодного впливу. Іноді мене це ображало, іноді дратувало і злило. Та я не міг нічого вдіяти. Скільки разів намагався з ним порозмовляти поважно, скільки вмовляв лікуватися… Марна річ. Він був занадто впертим і ніяк не хотів визнавати проблеми, яка все більше й більше тягла його у прірву. З часом його дедалі важче було застати вдома, ночами він волочився по кав’ярнях або зупинявся у якихось сумнівних знайомих… Нерідко, навідавшись до редакції, я заставав його напідпитку, а поряд — котрогось із писак, який уже встиг його пригостити, й тепер, улесливо посміхаючись, нахабно підсував свій рукопис. «Повна нездарність… Зухвала нездарність», — безтурботно сміючись, промовляв мій приятель, щойно писака, запопадливо відкланявшись, зникав за дверима. «То жени його під три чорти!» — радив я. Він лише всміхався: «Таких легше надрукувати, щоби мати чистий спокій. Життя від них немає! Просто за горло хапають!»

Якось мені довелося стати свідком того, як мій друг, зовсім сп’янілий, давав стусанів одному бідоласі-поетові, виганяючи того з кабінету й при тому вигукуючи: «Ось тобі за все! Таких, як ти, й близько не можна до Спілки підпускати! Геть звідсіля!»