Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

— Це точно, — погодилася я. — Тільки я не Людка, а Лідка.

Він усміхнувся, махнувши рукою, мовляв, не має ніякого значення, як мене називати — Людкою чи Лідкою.

Серед кількох книжок, яких колекціонер ще не встиг поставити на полиці, я помітила «Сонети» Шекспіра.

— Це книжка того вашого знайомого перекладача й поета, про якого ви мені розповідали? — запитала я.

— Ні, це старе видання, майже тридцятилітньої давності, — відказав Арсен. — Сонети 135 і 136 ще не перекладені… Ці два сонети взагалі перекладалися рідко, і не надто добре. Найкраще це вдалося моєму знайомому поетові. А книгу його, яку ти маєш на увазі, у мене не так давно поцупили разом із течкою, де були гроші та папери — задрімав у трамваї… Того дня я саме забрав ці сонети у свого знайомого професора-лінгвіста, якому давав їх почитати… Потім уже не міг віднайти цієї книги ніде. А забирати єдиний примірник у автора не посмів.

Розгорнувши книжку, я натрапила на форзаці на напис: «Нехай кожний рядок кожного сонету нагадує тобі про моє кохання до тебе». Літери були урочисто великими й кривуватими, тому, здавалося, передавали якусь милу і юну наївність. Я крадькома зиркнула на колекціонера. Мабуть, він зррзумів, про що я хочу його запитати. Узяв до рук книжку, ніжно погладив її, тяжко зітхнув.

— Колись я подарував цю книжку тій особі, котра припала мені до вподоби.

— Подарували? А чому тоді вона знову опинилася у вас?

— Бо вона віддала мені її.

— Їй не сподобалися сонети?

— Ні, хіба ж можуть ці сонети не сподобатися? А тим більше їй… Вона віддала цю книжку мені, щоб я її зберіг. Вона остерігалася… Її батько у стані сп’яніння впадав у справжній шал. Він нищив усе, що потрапляло йому під руку. І особливо ненавидів книжки. Ненавидів від нерозуміння, а ще, може, й тому, що все-таки відчував свою обмеженість та нікчемність… Вона якось принесла мені її й попросила, щоб та книжка побула в мене. Так і залишилася…

— І ви не намагалися згодом повернути їй книжку?

Колекціонер важко зітхнув:

— Бачиш, Ладо, не все так просто… Мабуть, це я винний у всьому, бо понавигадував собі купу різних пріоритетів. А ще, як ти вже знаєш, я навмисне створюю собі перешкоди.

Цього разу я вже й не звернула уваги на те, що він знову сплутав моє ім’я.

— Ви покинули її? — спитала я.

Він знову тяжко зітхнув.

— Знаєш, чому я запросив тебе до себе? — спитав, якусь хвилю помовчавши. — Чому показав цю бібліотеку? Чому розповідаю тобі все це?.. Я рідко чинив так із цілком незнайомими людьми. Для цього, здебільшого, потрібно було завоювати моє довір’я, викликати певну зацікавленість, переконати мене у своїй непересічності… А це, зазвичай, відбувалося не так швидко й не так часто. Я, навпаки, завжди був якимсь відлюдьком, іноді справжнім анахоретом… Я не надто любив спілкуватися і рідко був відкритим до людей. Я уникав своїх друзів, знайомих, колег… І навіть, бувало, якщо переді мною вулицею ішов мій добрий приятель, я тихцем дибав собі слідом, не наближаючись і не озиваючись. А скількох навмисно не помічав!.. Чому так чинив? Я не знаю…

— І що? — нетерпляче запитала я.

— Як на мене, ти дуже схожа на мою давню кохану, — відказав він.

— Я?

— І сам не можу того пояснити… Схожа, але аж ніяк не зовні… Хоч я вже й не пам’ятаю, як вона виглядала… Була вона гарна чи ні… Зрештою, це й неважливо. Не має ніякого значення. Щось є таке невловиме, можливо, у проникливому чистому погляді, у тій прямоті й допитливості, у вмінні дивуватися… Зазвичай, люди рідко коли вміють щиро дивуватися. Вони до всього звикли, їх нічим не проймеш та не вразиш… Знаєш, вона настільки любила книжки… Так щиро, так природно й пристрасно… На відміну від мене. Я читав здебільшого з амбіцій.

— З амбіцій? А як це?

— Намагався бути не схожим на більшість, намагався відрізнятися від решти… Прагнув вивищитися… Я був зарозумілим. А вона була мудрішою за мене. Її любов до книжок… Здавалося, вона сама її не усвідомлювала — у ній була щирість та справжність. Це було просто якоюсь внутрішньою потребою, виявом душі та прагненням не тільки пізнати світ, а й виразити йому себе… Так-так, саме через читання, через свою думку й уяву. Пізнання книжок — для неї це було чимсь таким, як для когось є щира молитва чи пісня, куди вкладають все єство…

— То чому ви покинули її? — безжально запитала я, не надто дбаючи про тактовність свого запитання.

Він лише безпорадно розвів руками.

— Мабуть, я вважав, що в житті є щось важливіше…