Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

— Пусте, трохи занедужала… — відказала я й заходилась кахикати у слухавку.

— Схоже, не на жарт… — пожалів мене Денис і за хвилину додав: — Математичка знову призначила мені заняття на твою годину. Шкода, що тебе не було… Якось було нудно… Ти ж тільки швидше одужуй, добре?

— Так, авжеж, — пробурмотіла я, — буду намагатися. Дякую за турботу. На добраніч.

Денис хотів ще щось сказати, але я вже поклала слухавку і зайшлася нестримним сміхом. Чого це раптом він надумався мені телефонувати? І чого мені стало так весело? Іноді мені було важко себе збагнути.

Коли я наступного дня прийшла до колекціонера, двері його будинку виявилися відчиненими. Він вийшов на мій стукіт, одягнений у старомодний, але добротний зелений костюм із краваткою.

— Чому ви не заходите? — запитав замість привітання. — Ви ж бачите, двері відчинені, отже, я чекаю гостей.

Всміхнувшись, я попростувала за ним до кухні, де на плитці вже шумів чайник. А посуду в раковині за тих кілька днів побільшало.

— Я дуже поважаю пунктуальність, — сказав колекціонер, — це чудово, що ви не спізнилися. Я страшенно не люблю чекати.

— До речі, ми з вами минулого разу навіть не познайомилися, — озвалася я. — Мене звати Лідка.

— Я не відразу запам’ятовую імена, тож якийсь час можу плутати, поки звикну, — відказав колекціонер, наливаючи в горнята каву. — Так буває і з авторами книжок. Через те мене навіть спочатку вважали невігласом…

Такі траплялися кумедні історії… Особливо на іспитах з літератури… А мене звати Арсен. Тепер, коли ми врешті познайомилися, можу я звертатися до вас на «ти»?

— Звичайно! — радо погодилася я.

— Мені й досі дивно, чому моїй матері спало на думку так мене назвати. Як для письменника, то було б цілком непогано. Це ім’я, здається, сповнене якоїсь харизми, правда? Але, на жаль, я не письменник.

— І ніколи не намагалися писати?

— Ні, не намагався. Мені вистачило глузду не робити цього. Я вирішив не поповнювати ганебні ряди графоманів. Хоча, зізнаюся, така спокуса була.

— А, може, ви до себе занадто критичний і суворий? Раптом у вас вийшло б щось цілком пристойне?

Арсен розсміявся:

— Гадаю, ця справа занадто поважна, щоби сподіватися на якесь «раптом». Краще залишити її справжнім фахівцям, які й справді не можуть без неї обійтися.

Я всміхнулася, на мить уявивши його письменником: як він, сидячи за тим столом, щось записує на аркушах паперу, попиваючи каву й зиркаючи у вікно.

— Я сьогодні привіз із десяток книжок, — за хвилю він заговорив знову, — з тих, що ще залишалися у моєму помешканні. Мабуть, тобі буде цікаво їх оглянути. А взагалі, тобі коли-небудь доводилося розміщувати й каталогізувати книжки? Приміром, за абеткою чи жанром?..

— Ні, — відказала я. — У моїй домашній бібліотеці книжок було не надто багато, переважно те, що подарував дядько Роман або що купила я сама… Вони вміщалися на двох поличках.

— Це теж немале задоволення, — промовив Арсен, сьорбнувши кави. — Розмістити все, як слід, посортувати, щоби було любо глянути і легко знайти… Інакше сам чорт може ногу зламати…

Щодо книжок він справді виявився неабияким педантом. На полицях було наведено лад, книжки дбайливо і ретельно розміщено за жанром. Окремо стояли детективи, пригодницькі романи, фантастика, окремо — любовне чтиво, окремо — біографічні праці… Крім того, окремо були розташовані твори класиків, а окремо — сучасних авторів. Я спостерігала, як він із особливим задоволенням розташовує книжки на полицях, як проводить по їхніх корінцях пальцями, немов пестить їх, відчуває їхній зміст на дотик, супить брови або усміхається… Серед привезених книжок, здебільшого, виявилася поезія невідомих мені авторів.

— Їх колись видавали у нашому видавництві, — пояснив мені колекціонер.

— То ви працювали у видавництві? — запитала я.

— Авжеж, ще донедавна працював.

— А тепер?

— Тепер я тимчасово безробітний.

— Що ж сталося з тим видавництвом? Воно збанкрутувало? — запитала я.

Арсен знову розсміявся, ніби я вигадала щось неймовірне.

— Ні, нічого такого не сталося. Я сам покинув роботу. Просто набридло. Гадаю, тут я зможу підшукати собі не гірше заняття.

— У цьому місті, здається, є якесь релігійне видавництво й друкарня, де видають підручники, — зауважила я. — А, може, є ще щось таке, але я не знаю…

— То не біда. Я й не збираюся працювати у видавництві.

— Тоді де?

— Є у мене одна ідея. Наприклад, влаштуватися в інститутську бібліотеку. Чим погано? Тим більше, завідувач, мій давній знайомий, сам запрошував… З мене вийшов би непоганий бібліотекар. Як ти гадаєш, Людко?