Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

Його було за що не любити друзям та недругам. За його гучні успіхи, за чудові новели, за премію, за крісло редактора, за все те, що давалося йому надто легко… А, насамперед, за талант, якого він, щоправда, немало й змарнував.

Через якийсь час він прийшов до мене у видавництво й повідомив, що продав своє помешкання у центрі міста — як виявилося, майже за безцінь, немовби просто намагався його позбутися. За ті гроші мріяв купити собі житло за містом. І лише колекцію книжок не знав, куди подіти, тому вирішив віддати мені. «Прийди і забери їх», — просто сказав він, наче йшлося про найбуденнішу річ. У той час він уже почав втрачати цікавість до всього, що колись було для нього важливими. Я намагався зрозуміти, чому він так учинив. Можливо, шукав спокою, звільнення чи порятунку, а може, намагався від чогось утекти? Незадовго по тому я дізнався, що його вигнали з редакції, звинувативши у пиятиках та безвідповідальності. А ті, які завдячували йому всім, поважно й осудливо хитали головами, виносячи вирок. Не обійшлося без жінки, що бавилася собі в поетку й була дуже марнославною. Саме вона хвацько позбавила його редакторського крісла, посівши його місце, а згодом намагалася позбавити й членства у Спілці. Баба ця виявилася рідкісним стервом. Тепер вона — голова Спілки. Таким завжди вдається взяти гору. Такі не гребують нічим…

Опісля в редакції мій друг уже не з’являвся. Ширилися чутки, що жив у якоїсь жінки, перекупки, яка торгувала на вулиці цигарками, й уникав усіх своїх колишніх друзів… Я часто вештався містом кілька годин поспіль, бував на книжковому базарчику і в крамниці букініста, намагаючись його зустріти, і якось таки зустрів у сквері — неподалік від приміщення Спілки. Побачив — і відчув лише безпорадність та гнітючий жаль. Він сидів на лавці й жував шмат ковбаси. Виглядав кепсько, постарів, посивів, від нього пахло перегаром, одяг був брудний і зовсім занедбаний, на плечі висіла стара дамська сумочка з пом’ятими і брудними аркушами рукопису. «Я працюю над п’єсою, — повідомив мій друг, усміхаючись, — ось побачиш, невдовзі її поставлять у нашому театрі. Такої драми вже давно ніхто не створював!» Ми зайшли у якусь кав’ярню, і я пригостив його обідом. Він попросив мене взяти йому чарку горілки, і тим разом я чомусь не зміг йому відмовити. «Чим я можу тобі допомогти?» — запитав я. Він лише заперечливо похитав головою: «Облиш, мені нічого не потрібно». Це була остання наша зустріч. А за кілька тижнів я дізнався, що він помер, — Арсен ненадовго замовк, заглибившись у сокровенні думки, які не хотів промовляти вголос, а відтак провадив далі: — У нього були проблеми зі здоров’ям: серце, судини… Все через алкоголь… Хоча після його похорону з’являлися різні чутки. Що його побили, й до того, ймовірно, була причетною перекупка… А у перші роковини його смерті Спілка зорганізувала вечір пам’яті «видатного письменника», й мене запросили. Я пішов поглянути на те дійство з цікавості й нудьги, передбачаючи, як все відбуватиметься, і не помилився. Квіти, вишукані й урочисті промови, якісь там спогади, у яких я зовсім не впізнавав свого друга, ніби йшлося про цілком незнайому мені особу, читання його новел та поезії місцевих авторів і буцімто його друзів… Мені стало вкрай сумно. Під час виступу цієї стерви, нової голови Спілки, яка сльозливо й пафосно розводилася про його дивовижний талант і про спадок, який він залишив нашій літературі, я підвівся й подався геть.

Згодом я знайшов ту жінку-перекупку, в якої він мешкав у останні місяці свого життя і в якої помер на руках, так і не дочекавшись «швидкої». І зрозумів, чому мій друг оселився у неї, хоча багато хто з нього насміхався, називаючи такий вчинок наслідком алкогольної деградації. Від цієї ще молодої жінки віяло спокоєм та затишком. І очі її були лагідні та сумні — очі людини, яка зазнала чимало бід і розуміла, що в цьому житті є найважливішим. Я запитав її про п’єсу, й вона показала мені її. Він так і не встиг її закінчити. Я попросив дозволу забрати п’єсу, але жінка відмовилась мені її віддати. Це було все, що залишилося у неї на згадку про дорогу людину. Вона віддала мені тільки кілька його книжок, які не мали для неї такої цінності, як рукопис… А що ж залишилось у мене? Ціла його бібліотека і його справа, яку я вже не мав права покинути.

Відтоді я потроху перетворювався на справжнього колекціонера: замовив книжкові шафи, завів щоденника, куди занотовував усі назви книжок, які мені поталанило придбати, вештаючись книжковим базарчиком або відвідуючи букіністичну крамницю… Продавці вже добре мене знали й часом самі знаходили відповідні книжки. Іноді це нагадувало лихоманку, якусь гарячкову хворобу. Статус шанованої людини, працівника видавництва, давав мені багато можливостей. Бувало, завдяки брехні потрапивши у книгосховище якоїсь бібліотеки, де зберігали книги, які вже вилучили з користування, чи фонди, я швидко хапав усе, що привернуло мою увагу, й засовував за пазуху. У ту мить мене не надто хвилювала можливість пійматися на гарячому і зіпсувати свою репутацію. Хоча, напевно, мені все одно вдалося б щось вигадати й виплутатися… Мій вчинок, можливо, сприйняли б за якесь дивацтво, не більше. В гіршому випадку — за хворобу. Нерідко мені доводилося красти з бібліотек та читальних залів. Використовувати кожен момент. Я, мов той собака, втягував ніздрями повітря… У той час моя інтуїція була загострена, як ніколи. Одного разу, побачивши, що мій сусід викидає старий мотлох у сміттярку, я поліз у бак і, покопирсавшись там, таки знайшов кілька книжок… Тепер ти розумієш, чому в тій кав’ярні на розі, побачивши забуту книжку в твоїх руках, я не міг не забрати її? Це щось сильніше за мене, і я нічого не можу з тим вдіяти, — він важко зітхнув, розстібнув комір сорочки і потер очі, немов та розповідь, те занурення у минуле, втомили його.