Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

Я мовчала.

— Тільки іноді мене беруть сумніви… — озвався Арсен за мить. — Чи те, що я роблю, має якийсь сенс? Чи це просто божевілля, безглуздя, що не хоче мене відпускати? Я занадто віддався тій справі, забувши про все на світі. І лише хвороба матері приголомшила й отямила мене. Я облишив усе і повернувся. Але було вже запізно.

Тієї миті мені пригадалися слова добродія з ковінькою.

— Напевно, я завжди був егоїстом, зосередженим тільки на собі. Я зрідка провідував її, не приїжджав роками, був неуважний, а надто останнім часом… Я був невдячним сином, справжнім йолопом. Я й уявити не міг, що можу втратити її… Так швидко, так несподівано… А після її смерті я покинув те прокляте місто, в якому загруз на десятки років, рутинну працю у видавництві, власник якого дедалі частіше змушував нас друкувати усілякі нісенітниці… Я прагнув віднайти спокій, якесь полегшення і щось змінити у своєму житті. Книжки, врешті-решт, можна шукати будь-де, разом із сенсом… Тільки сенс знайти значно складніше…

У мене й досі не має впевненості й переконання, а радше, відчуття, що я його знайшов…

— А ви збираєтеся повернути Шекспірівські сонети власниці? — раптом запитала я, сама не знаючи, чому.

У відповідь, поблажливо подивившись на мене й ледь усміхнувшись, він лише знизав плечима. Мабуть, гадав, що сенс може критися в набагато поважніших речах.

Йдучи додому, переповнена думками, я навіть не помітила, що завернула не в той провулок. А схаменувшись, вирішила піти паралельною вуличкою, яка мала б вивести мене до дядькової кав’ярні. Вечір був прохолодним. Я щулилася від пронизливого вітру, який вперто намагався прослизнути під мою тонку куртку. В повітрі пахло дощем. Я все ще розмірковувала про колекціонера Арсена. Сьогодні я побачила його зовсім самотнім, втомленим від самозаглиблення, сподівань, ілюзій, беззмістовності та марноти. Він викликав співчуття й жаль. А книжки… Вони справді лише поглиблювали його самотність і, можливо, оту беззмістовність, бо належали тільки йому. Просто належали й нічого більше. «Якщо тобі захочеться раптом зі мною порозмовляти або тобі буде щось потрібно, можеш телефонувати, у будь-який час, — сказав, прощаючись, колекціонер, надряпавши олівцем на клаптику паперу свій номер телефону. — Мені ніхто не телефонує. Лише зрідка — до мами, хто ще не знає…»

Мабуть, саме тоді він здався мені найсамотнішим чоловіком на світі. Мені потрібно було щось йому сказати… Щось, що змусило б його всміхнутися, бодай на секунду. Та я лише мовчки хитнула головою на знак згоди й швидко пішла, відчуваючи, що йому необхідно зараз побути наодинці зі своїм минулим та книжками.

— Лідо? — раптом почула голос, що урвав мої думки, й мимоволі здригнулася. Обік вулички, на сходах, що провадили до продуктової крамниці, здивовано всміхалася математичка.

— Доброго вечора, — пробурмотіла я, червоніючи.

— Ти знову не прийшла на заняття… Як почуваєшся? З тобою все гаразд? — спитала вона, наближаючись до мене — мабуть, хотіла поговорити докладніше.

— Дякую, вже краще. Я саме до аптеки… — знову пробурмотіла я і, не чекаючи наступного запитання, хутко пішла, уявляючи, як великі очі математички ще більш округлилися від здивування. Напевне, я мусила б відчувати сором за свій вчинок, та я тим не переймалася.

Увечері, коли дядько Роман повернувся з кав’ярні, й ми, як завжди, пили з ним на кухні чай, я запитала:

— Скажи, а де мешкала та дівчина?

— Хто? Яка дівчина? — спочатку не второпав дядько.

— Та білявка із сірими великими очима. Твоє перше кохання.

— А… — протягнув дядько, — ти про Ілону…

— То її звали Ілона?

— А чому ти цікавишся тим?

— Просто… То де мешкала Ілона?

— Ми усі мешкали поблизу. А помешкання Ілони було неподалік від моєї кав’ярні, над овочевою крамницею. Її мати працювала там прибиральницею.

— А як ти гадаєш, про неї ще пам’ятають мешканці того будинку?

Дядько знизав бровами:

— Минуло не так багато часу, якихось двадцять років… Крім того, гадаю, її пам’ятають хоч би й завдяки батькові, який мало не щодня влаштовував п’яні скандали…

Я пішла до своєї кімнати, але так і не змогла примусити себе взятися за підручники з математики. Пообіцявши собі зробити це завтра й заспокоївши тим своє сумління, я знову заглибилася у дивну творчість поета-невдахи, у його подеколи зовсім химерні образи й рими, що часом були позбавлені будь-якої вишуканості та поетичної ніжності, але поціляли у душу. «Цікаво, а що б сказав на ті вірші Арсен?» — промайнула у мене думка. Хвильку повагавшись, я витягла пом’ятий клаптик паперу і, незважаючи на доволі пізню годину, набрала номер. Минуло багато часу, поки він підняв слухавку.