Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

У неділю ввечері мені зателефонував Денис.

— Послухай, ти можеш позичити мені свого посібника з алгебри? — запитав він. — Здається, я свій десь загубив…

— Гаразд, — зітхнувши, відказала я, — позичу.

— А де ми побачимося?

— Приходь у кав’ярню на розі Ліхтарної вулиці. Я там працюю до десятої вечора, — відказала я.

— Тоді я зайду завтра по обіді, — пообіцяв Денис, і голос його, здавалося, пожвавішав.

Поклавши слухавку, я гмикнула. Це ж треба так цікавитися математикою, щоб телефонувати з приводу якогось дурного посібника!

У понеділок Нелька зустріла мене геть засмучена. Мені було незвично бачити її такою: очі почервоніли від сліз, немовби вона проплакала всю ніч. Саме вчора Нельчин син, познайомившись врешті із сусідом, заявив, що не бажає його більше бачити, бо він, мовляв, схожий на злого Змія. Ну а далі зчинився справжній вереск…

— Сама не розумію, — скаржилася Нелька, — звідкіля така асоціація? Чому злий Змій? Він був таким добрим до мене, а головне, таким уважним… Річ просто в Юрковій розпещеності! Нестерпна дитина! Я завжди занадто потурала йому! Ось він і на голову виліз! Найгірше те, що все відбувалося у присутності сусіда, уявляєш? Я готова була крізь землю провалитися від сорому, коли малий виганяв його з хати! І як я його тільки не вмовляла, як не заспокоювала, чого тільки не обіцяла, навіть на коліна ставала… А воно таке впертюще, що де там! І гримала, і по задку дала, все марно! І в кого він такий вдався?

Я лише важко зітхнула, не знаючи, що на те відказати і як її утішити.

— І що мені тепер робити? Змиритися, що доведеться бути усе життя самій і виховувати його без батька? — провадила Нелька, помішуючи в баняку бульйон. — Та інші діти мало не за руку тягнуть першого зустрічного чоловіка в хату! Ну в кого він такий нестерпний вдався? І чому він не як усі нормальні діти? За що мені така кара?

— Може, тобі не слід так перейматися? — сказала я. — Ти ж не встигла закохатися у сусіда?

— Не знаю, — схлипнула Нелька. — Я не хочу бути самотньою!

— А ти не думай про це. Раптом наступний твій знайомий Юркові сподобається? — я спробувала її підбадьорити, але, здається, мені це не надто вдалося.

— Я вже втратила надію, — махнула рукою Нелька, — молодість минає… Видно, така доля моя — бути все життя самій.

Я не дуже вміла втішати, тому навіть зраділа, помітивши нового відвідувача.

То був отець-богохульник. Цього разу він був сам і, замовивши собі лише горнятко кави, пив її, сидячи біля ляди. Був він сьогодні, як мені здалося, в задумливому, меланхолійному настрої — думками блукав десь далеко звідси. Випивши каву, замовив ще одне горнятко, а відтак іще одне.

— Ви впевнені, що вам не зашкодить така кількість кофеїну? — спитала його я.

— Впевнений, — відказав отець, — кава доповнює мій стан. Мені не хочеться заспокоюватися.

— У вас щось трапилося? — здогадалася я.

— Авжеж, — відказав, — трапилося.

— Щось поважне?

Він знову кивнув головою.

— Це напевно якийсь знак. Це не випадково… — зашепотів отець-богохульник із якимсь таємничим виглядом.

— Але що? — так само пошепки спитала я.

— Я учора знайшов ікону!

— Ікону?

— Так! Уявіть лише, Лідо! Вона лежала на землі, і по ній ходили! Навіть не підозрюючи, що це ікона!

— Хіба таке можливо? — здивувалася я.

— Справді, це здається неймовірним! Мені й самому в це важко було повірити. Це сталося на будові. Там, на вулиці Героїв, біля загорожі з усіляких дощок зробили хідник. Я помітив випадково… Раптом здалося, що на одній із тих дошок — лик Божий… Я підняв, а це й справді ікона! Давня понищена ікона!

— Неймовірно! — вигукнула я так голосно, що аж з кухні визирнула Нелька.

— От і я так подумав — неймовірно! Але ви собі й уявити не можете, що я відчув у ту мить! Щось таке зійшло на мене… Якесь зворушення, трепет… Я обцілував її і зайшовся плачем, немов мала дитина! Ви можете собі таке уявити? Стояв і плакав, і не в змозі був стриматись!..

Знаючи отця-богохульника, який частенько приводив сюди білявок, впивався вином, критикував духовенство й вигукував непристойнощі, це справді важко було собі уявити.

— Я теж ніколи такого не міг собі уявити раніше, — зітхнув він, ніби прочитав мої думки.

— А як ви вчинили з тією іконою? — запитала я.

— Я відчистив її і повісив на стіну. Її треба відреставрувати. Фарби зовсім зблякли й облізли, дошка де-не-де сточена шашіллю, зображення малопомітне… Це Спас у славі. Схоже, п’ятнадцяте або шістнадцяте століття. Для музею це була б справжня знахідка. Ну хіба ж не дивовижна подія сталася зі мною?