Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

Денис усміхнувся.

— Ніколи б не подумав…

— Ось бачиш, за столиком збоку, — стиха заговорила я, — той чоловік з гальбою пива… А в іншому кінці зали — жінка з горням кави… Насправді вони вже давно одне в одного закохані. От тільки чоловік боїться визнати свої почуття, а жінка гадає, що вона йому не надто подобається, тому вони й сидять у різних кінцях кав’ярні та лише зиркають одне на одного. І, мабуть, тільки заради того, щоби отак посидіти у різних кутках й позиркати, вони приходять до нашої кав’ярні. Або ж отой голомозий добродій із житлової контори, що сидить біля вікна й гортає газету, бачиш?.. Він тішить себе думкою, що тут його усі бояться, бо він примхливий вередун та скандаліст. І йому дуже допомагає така втіха, бо в конторі він усього-навсього підлеглий, хоч і досі мріє бути директором! А ота сумовита красуня між двох чоловіків, вона мріє знайти свою половинку — того, хто був би для неї цікавий, спроможний розвіяти її нудьгу. Але поки що це не вдається нікому…

— І все це — твоя спостережливість? — запитав Денис, знову всміхнувшись.

— Як бачиш, — відказала я. — Хоча наша куховарка не зі всім погодилася б…

Тієї миті до ляди підійшов відвідувач, хлопець у кашкеті набакир, і замовив каву. Сівши біля Дениса, він закурив цигарку. Денис свердлив його невдоволеним поглядом, зітхав, кахикав та вовтузився на стільці. Але, схоже, хлопець у кашкеті не розумів його безмовних натяків. Денис похнюпився. Між нами запала безглузда мовчанка. Тим часом, немов на зло, відвідувачі підходили один за одним, замовляючи то каву, то пиво.

— Тут стільки людей, і зовсім незручно спілкуватися, — нарешті промовив Денис.

— Авжеж, — погодилася я. — Сьогодні їх багато, як ніколи…

— Мабуть, я вже піду, не буду тобі заважати. Дякую за посібник.

Я лише стенула плечима.

— Можна тобі якось зателефонувати? — запитав він.

Я знову стенула плечима. Він ніяково всміхнувся тією своєю дитячою усмішкою і попрямував до дверей. Якусь мить я стояла, дивлячись йому вслід, хоч його вже й не було видно, і теж усміхалась, не розуміючи, чому.

Схоже, між Нелькою та вчителем музики зародилася симпатія. Можливо, це були перші паростки ще не усвідомленого почуття. Обоє, здавалося, будь-що хотіли одне одному сподобатися. Наступного дня вчитель музики, з’ївши тарілку грибної юшки, замовив ще одну. Він їв з неабияким смаком, усміхаючись, сьорбаючи і прицмокуючи. Мені ніколи не доводилося помічати раніше, щоби він отримував стільки задоволення від їжі. А може, всі оці прицмокування й голосне сьорбання з мугиканням призначалися Нельці й були своєрідним залицянням? Адже вона під різними приводами визирала з кухні, ледь стримувала вдавано заклопотану усмішку і привертала увагу кахиканням чи наспівуванням якоїсь мелодії. Закінчивши обідати, вчитель музики підійшов до ляди й покликав Нельку.

— Юшка пречудова! — задоволено сказав він їй. — Зроду не їв нічого смачнішого! Навіть моя матуся не готувала краще…

— Але цю юшку я готувала й раніше… — скромно зауважила Нелька, почервонівши з утіхи.

— Так, але сьогодні вона винятково смачна! — запевнив учитель. — Ви перевершили себе!

Згодом я скуштувала Нельчиної грибної юшки. Вона справді була як ніколи смачною.

— Як тобі це вдалося? — спитала я. — Якась нова приправа? Чи новий рецепт?

— Ну, треба ж удосконалюватися! — загадково мовила Нелька.

У середу до кав’ярні нарешті навідався поет-невдаха. Сівши біля ляди, він, як і зазвичай, замовив чарку коньяку й горнятко кави.

— Я прочитала вашу поезію, — озвалася я.

Він запалив цигарку.

— І що? — спитав за якусь хвилю, не затягуючись, лише пускаючи дим.

— Її не сплутаєш ні з якою іншою, — сказала я.

— А точніше? Які враження? Мені важливо це.

— Мої враження? Можливо, я не надто вмію висловлюватися щодо поезії… Я не є настільки її знавцем…

— Пусте, будь-хто може висловлюватися щодо поезії і мистецтва загалом, коли воно його зачепило. Головне бути щирим. І не обов’язково при цьому бути знавцем, критиком чи професором. Моя покійна малограмотна бабуся все життя мешкала в селі, не була у жодному концертному залі, не слухала класики, а якось, зачувши по радіо Бетховена, розчулилася до сліз. Справжнє мистецтво творять не для теоретиків, які здебільшого й вважаються його знавцями, а для людей, які його потребують. А це може бути й звичайний учитель, і столяр чи домогосподарка… То що? — його очі дивилися на мене зі жвавою цікавістю.