Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

— Все гаразд, — відказала я, щосили намагаючись надати своєму голосу безтурботного, жвавого тону. — У математиці є навіть певні успіхи… І викладачка вважає мене доволі здібною…

Батько зрадів. Навіть через слухавку я відчула, як він задоволено всміхається. А я ненавиділа себе за малодушність, нещирість, брехливість і боягузтво, та не могла нічого з собою вдіяти. Ніколи не думала, що, погодившись здійснити батькову мрію, я відчуватиму такий тягар та докори сумління. Чи зможу я коли-небудь бути справжньою і щирою із рідним батьком?

Не встигла я покласти слухавку, як знову пролунав дзвінок. Телефонував колекціонер.

— Я прочитав поезію твого друга, — він, уже звично, не привітався.

— І що, вона вам сподобалася? — нетерпляче запитала я.

На іншому кінці дроту почулося зітхання:

— Талановито, хоча й трохи екзальтовано. Органічно вона не є мені близькою, але, гадаю, її можна надрукувати.

— Справді?! — мало не вигукнула я.

— Так, але я не маю певності, чи є у тому сенс.

— Тобто? — незрозуміла я. — Ви ж мені щойно сказали, що цю поезію можна надрукувати!

— Навіть якщо вона й побачить світ за допомогою одного божевільного мецената, який полюбляє невідомих поетів і просто не знає, що йому робити із надміром грошей, продаватися книга все одно буде дуже кепсько. Крім того, її швидко забудуть, і вона невдовзі поповнить мою колекцію.

— І через те, ви гадаєте, немає сенсу її публікувати? — перепитала я.

— Саме так, — відказав колекціонер.

— А вам не здається, що ви помиляєтеся? — додала я, помовчавши якусь мить. Мабуть, у моєму голосі надто виразно почулися сердиті нотки, бо він розсміявся.

— Помиляюся?

— Авжеж! Якщо поезія справді варта того, щоб її надрукували, то її потрібно друкувати! І не важливо, що буде згодом! Не важливо, забудуть її чи не забудуть… Це немає ніякого значення! І ми не маємо на це впливу! Ми можемо лише допомогти цій книжці народитися! Ось що важливо! Щоби вона була! Навіть якщо потім і поповнить вашу колекцію! Навіть якщо її прочитає лише одна-однісінька людина, а не тисячі, у тому вже буде сенс! А може, для когось та книжка стане такою, що не відпускає? І хтось, узявши її до рук, раптом збагне, що чекав саме на неї!..

На мить запала тиша. Мені навіть здалося, що я розмовляла сама з собою, і колекціонер мене зовсім не слухав, поринувши у свої суперечливі думки.

— Я можу це влаштувати, — нарешті озвався він. — Я ще не втратив впливу у видавництві, там працюють мої друзі, якщо їх можна так назвати, хоча зазвичай я їх так не називаю… Гадаю, з цим не буде особливого клопоту. Адже та поезія чогось таки вартує.

— Справді?! — знову мало не вигукнула я. — Тож тепер я можу йому про це розповісти?

— Я хотів би сам йому повідомити, — сказав колекціонер, — можеш дати мені координати автора?

З тим якраз була біда, бо я не знала про поета майже нічого: ні того, де його слід шукати, ні як його звати, ні в кого можна напитати цю інформацію.

— На жаль, я не знаю… — пробурмотіла я. — Але він часто буває у нашій кав’ярні. Він, здебільшого, там пише.

— Гаразд, — зітхнув колекціонер, — тоді можеш повідомити йому, що знайшла видавця на його твори, і передати мій номер телефону. Якщо матимеш змогу, прийди завтра і забери течку з віршами.

— Завтра я працюю, тому прийду аж у понеділок.

— Гаразд, о котрій завтра ти йтимеш до кав’ярні? — запитав Арсен.

— О пів на десяту.

— Тоді я чекатиму тебе напроти кав’ярні о цій годині, — сказав він і, перш ніж я встигла промовити бодай слово, поклав слухавку.

Завищавши з утіхи, я підкинула до стелі підручника з алгебри, аж він мало не розлетівся на шматки, а відтак жбурнула його чимдалі від очей, під письмовий стіл. Того вечора про формули й задачі не могло бути й мови. Були речі значно приємніші й значущіші, про які хотілося думати. «Цікаво, — міркувала я, — що відчує поет, дізнавшись про все? Піднесення, збентеження, хвилювання, сум’яття? Це ж була його найбільша мрія — надати своїй поезії життя… Мабуть, для декого у тому й полягає справжнє щастя — здійснити свою головну мрію. Свою мрію…»

Того вечора я зрозуміла, яке мало не містичне значення має випадок і гра обставин. Справді, якби не моє знайомство із диваком-колекціонером, який поцупив у мене книжку, виявився колишнім видавцем і, до того ж, повернувся у це місто, цього ніколи могло й не статися. І поетової книжки теж могло б не бути… Може, це знайомство аж ніяк не слід вважати сліпим випадком? Може, сенс того, що відбувається, розкриється лише згодом? У ту мить мене ніби осяяло і я прийняла рішення. «Якщо колекціонер не наважується зробити крок, аби наблизитися до свого минулого, яке, схоже, є для нього вкрай значущим, я зроблю це замість нього».