Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

— Дійсно, дивовижна, — погодилася я.

— Отож-бо! Але, гадаю, це не випадково. То знак Господній. Не кожному пощастить отак знайти ікону…

— Але ви не просто її знайшли, — зауважила я. — Ви її врятували.

— Так, — погодився отець, — врятував. Тепер я здригаюся від думки, що її могли б викинути на сміття з іншим мотлохом чи спалити…

Допивши трете горнятко кави, він підвівся, збираючись піти.

— А я знаю одну людину, яка рятує від остаточного знищення і забуття книжки, — сказала я, хоч і не знала навіщо.

— Благословення місія, — відказав отець, — повертати людям їхні духовні скарби.

«Так, — подумала я, згадавши фанатизм Арсена, — шкода лише, що ці книжки належать тільки колекціонерові».

На обід, як завжди, до нашої кав’ярні завітав учитель музики. Він замовив собі грибну юшку та, скуштувавши кілька ложок, відсунув тарілку, втерши салфеткою вуса.

— Юшка страшенно пересолена й переперчена, — голосно сказав він.

Я бачила, як почервоніла Нелька. Вона миттю кинулася до баняка із щойно зготованою юшкою, занурила у нього ложку, спробувала страву на смак і скривилася.

— Справді… — розгублено прошепотіла.

Потрібно було рятувати ситуацію. Добре, що в той час тут не було голомозого добродія з контори. Той влаштував би справжній скандал.

— Вибачте, — звернулася я до вчителя музики, забираючи у нього тарілку з юшкою, — може, натомість ми запропонуємо вам щось інше? Наприклад, свіжого бульйону?

Тим часом з кухні знову визирнула Нелька й, наблизившись до вчителевого столика, тяжко зітхнула.

— Бульйон теж пересолений і переперчений, — відверто сказала вона, мало не плачучи.

За якусь хвилю вчитель зніяковіло кахикнув:

— Не слід так переживати. Таке іноді трапляється, коли якісь негаразди. Так бувало і з моєю матусею. Хоча вона готувала пречудово. Ви готуєте так само добре…

— Справді? — понуро запитала Нелька.

— Справді! Ваші юшки — це щось особливе! Я їх просто обожнюю! Я тому й приходжу сюди пообідати, бо ваші юшки нагадують матусині!

Поправивши куховарський чепчик, Нелька сумно всміхнулася крізь сльози.

— Якщо юшки переперчені й пересолені, може, ви скуштуєте чогось іншого? — запитала вона. — Наприклад, шніцель з картоплею чи котлети…

Вчитель музики всміхнувся й погладив вуса.

— Я, зазвичай, на обід полюбляю юшки, — відказав він. — Але сьогодні зроблю виняток. Нехай буде шніцель.

Нелька миттю кинулась на кухню.

— Це ж треба було так зганьбитися, — зітхнула вона, коли вчитель музики, пообідавши, вже зник за дверима. — Ось що стається, коли не складається особисте життя! Навіть страви не вдаються! Добре, що вчитель виявився доброю людиною, не став влаштовувати сварки й скандалу. Знаєш, а він досить привабливий чоловік… Нарешті я приглянулася до нього, як слід. У нього дуже лагідні очі… Ти не помітила? До речі, до юшок треба долити води!

Всміхнувшись, я лише стенула плечима. Після цього випадку в Нельки значно покращився настрій. Здавалося, помалу вона забувала про свою прикрість.

По обіді дзвоник на дверях теленькнув сором’язливо й невпевнено. Якусь мить Денис стояв на порозі, мнучи у руках свій наплічник. Та, побачивши мене, він, здавалося, зітхнув з полегшенням, і махнув мені рукою. Роззираючись довкола й червоніючи, Денис наблизився до ляди.

— Тут досить затишно, — зауважив він, привітавшись.

— Авжеж, — погодилася я, подаючи йому посібника з алгебри. — Може, чогось бажаєш?

— Можна чаю, — відказав Денис, сідаючи. — А я думав, ти ще навчаєшся в школі…

— Як бачиш, я вже працюю, — поважно мовила я, подаючи йому горня із чаєм.

— Добре тобі, — зітхнув Денис, — а я поки що тільки мрію позбутися надмірної опіки батьків. Але, гадаю, все зміниться після того, як вступлю до інституту. Залишилося трохи більше, ніж півроку…

Якийсь час він мовчки сьорбав чай.

— Мабуть, праця кельнерки трохи марудна? — припустив він.

— Аж ніяк, — заперечила я, — навпаки, навіть цікава.

— Цікава?

— Авжеж, — відказала я, — ця праця дає змогу спостерігати за іншими людьми, бути свідком їхніх переживань, подій, що стаються з ними…

— І що з того?

— А те, що, спостерігаючи за ними, ти начебто теж береш участь у їхньому житті і багато чого вчишся! Це майже те ж саме, що читати книжки. Іноді люди звіряють тобі свої таємниці, прагнуть поділитися якоюсь новиною, а то й почути пораду… Вони приходять сюди, коли їм добре й коли погано. Іноді бажають про щось порозмовляти, щоби прогнати самотність, а часом навпаки — помовчати за келихом вина чи горням кави, і щоб ніхто не заважав… Іноді, коли їм зовсім кепсько, вистачає всміхнутися й просто подати каву! І вже від цієї дрібниці можна відчути приємність…