Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

— Коли поезія здається чимсь незбагненним і ти дивуєшся їй, тоді, мабуть, вона справжня, — заговорила я. — У справжній поезії немає місця для брехні та фальші. Інакше вона не вразить, не торкнеться душі. А ваша поезія вражає й торкає… Якби можна було її намалювати, я, наприклад, зобразила б її оголеною жінкою, огорнутою темрявою.

— Цікаво… — задумливо промовив поет.

— Але я поверну вам течку трішки згодом, я ще читаю вірші, — не знаючи його реакції, я вирішила не казати йому про те, що віддала його поезію колекціонерові.

— Гаразд, — усміхнувся той. — Мене це навіть дуже тішить. Читайте, скільки завгодно.

За хвилю він уже пересів за столик. Вийняв з кишені маринарки записничок, а з іншої кишені — фотокартку, допив каву й, ковтнувши коньяку, взяв до рук олівця і замислився.

— А чия це фотографія? — запитала його я, прибираючи з сусіднього столика порожні горнята. — Вашої коханої?

Поет здивовано глянув на мене.

— На жаль, ні, — відказав. — Я взагалі не знаю цієї жінки, бо випадково знайшов цю фотокартку біля одного смітника. Хтось викинув її разом із листами й старими газетами, які розкидав довкола вітер. Можливо, зовсім ненавмисно… Фото так сподобалася мені, що я вирішив забрати його, — воно ж усе одно нікому не належало. Шкода було, щоб воно так просто зникло у тому смітті…

Він простягнув мені світлину. З тієї чорно-білої, трішки пожовклої фотокартки на мене дивилася молода дівчина, трохи старша за мене, з густим довгим світлим волоссям, зачесаним на проділ, великими очима й ледь помітною усмішкою. Мабуть, цьому фото було вже понад двадцять, а то й тридцять років.

— Гарна, — проказала я, повертаючи фотографію поетові.

— Так, — підтвердив той, — вона вродлива. Щось у ній є таке… Якась незбагненна принадність… Можливо, вона струменить із її очей, сумних і мудрих. А можливо, з ніжних уст… Ця дівчина здається самотньою і не надто щасливою.

— Може, навпаки, вона цілком задоволена життям? — припустила я. — Молода і гарна… В таку, напевно, багато хто закохувався. Здається, вона навіть була розпещена увагою й любов’ю…

— Тоді б у неї мали бути зовсім інші очі. А в її очах — несповнені сподівання і якісь неможливі мрії, — провадив поет.

— Але хіба неможливі мрії — це нещастя? — скептично запитала я.

— Певною мірою. Іноді якась незначна на перший погляд обставина може обернутися справжньою трагедією. Насправді все у нашому житті залежить, здебільшого, від дрібниць.

— Цікаво, де тепер ця дівчина? Гадаєте, вона з нашого міста? Можливо, вона й далі мешкає тут?

— Я теж часто намагаюся уявити, хто вона, звідки, як склалася її доля?.. — зітхнув поет. — Адже видно, що фотокартка давня. От дивлюся на неї і починаю писати, у мене з’являються нові ідеї. Я навіть думаю, що, можливо, ця випадково знайдена фотографія є моїм талісманом, чи радше — своєрідною музою.

— Мабуть, краще було б, якби муза була у вас реальною, — зауважила я.

— А вона й зараз цілком реальна, — заперечив поет.

— Ну так, але, гадаю, її слід було б називати музою, якби ви знали її особисто і вона вас по-справжньому надихала. Хоча в такій справі немає ніяких гарантій — раптом, ви б у ній розчарувалися? Вона могла б виявитися зовсім інакшою, ніж та, яку ви уявляєте, дивлячись на світлину.

Поет похитав головою:

— Можливо, ви й маєте рацію. Можливо, зустрівши цю жінку тепер, я б не впізнав у ній ту юну і світлу дівчину з мудрими очима й вразливою душею. Тож краще, щоб вона залишалася моєю фото-музою — вона далека й вимріяна, зате не стримує польоту фантазії. Крім того, ця жінка вірна мені, вона розуміє мене без слів, не завдає мені прикрощів.

— Але хіба ж так цікаво?

Поет, здавалося, вже не чув мого запитання. Його полонили рими, він заходився швидко записувати їх у своєму нотатнику, і я йому не заважала.

Увечері, коли я, як завжди, дрімала над підручником з алгебри, зателефонували батьки. Мати розпитувала мене про те, як мені живеться у дядька, як працюється у його кав’ярні, які ціни на базарах, що я собі купую… Розповіла кілька пліток про мою однокласницю, яка завагітніла невідомо від кого, і про смерть старої сусідки, що ходила на милицях… У них все було по-старому. Мати вечорами плела шкарпетки і светри, переглядаючи безкінечні телепрограми, гримала на батька, який все робив не так, як вона б хотіла… А батько повертався із праці набурмосений і тішився тільки тим, що його донька сповнить нарешті його мрію і стане економістом. Його найбільше цікавило, як просувається моє навчання. Я тяжко зітхнула, але вирішила не розчаровувати тата.