Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

Він чекав на мене, як і обіцяв, навпроти кав’ярні. У тому самому кумедному капелюсі, у довгому плащі наопашку, тримаючи під пахвою поетову течку.

— Якби цих віршів було хоча б на десять більше, я б уже не читав їх, — заговорив він, коли я наблизилася, і простягнув мені течку. — Жодного зайвого аркуша!

— Чому? — спитала я.

— За один вечір перечитати стільки поезії… Це занадто, — відказав він. — Поезію слід читати порціями, так само, як і слухати класичну музику. Але іноді вона захоплює тебе у вир так, що ти вже не можеш відірватися від неї, так само, як не можеш урвати на половині слухання симфонічного твору, хоч і відчуваєш отой надмір. Ось як мистецтво може нами володіти!

Він підняв капелюха, прощаючись, і швидко перейшов на протилежний бік вулиці.

— А можна, я прийду до вас у понеділок? — гукнула я йому в спину.

Колекціонер озирнувся.

— Навіщо? — запитав він.

— Я хочу ще раз подивитися вашу бібліотеку! — гукнула я.

Він знизав плечем і, не відповівши нічого, побрів собі далі. І що це мало б означати: непевність чи згоду? Чи що йому зовсім байдуже? Хай йому грець! Загадковіших людей, аніж цей колекціонер, мабуть, не існує у цілому світі!

Поет-невдаха з’явився у нашій кав’ярні лише наприкінці тижня. Він підійшов до ляди з відсутнім виглядом і, замовивши каву з коньяком, почав нишпорити у кишенях, шукаючи грошей. Знайшов і відразу вибачився, бо їх, як виявилося, вистачало лише на горнятко кави.

— Маю для вас новину, — урочисто повідомила я, наливаючи йому каву. — Я напитала для вас видавця!

Спершу він мовчав і пильно дивився на мене, примруживши очі, без жодних емоцій, наче не розумів, про що йдеться, а відтак знову заходився хапливо нишпорити по кишенях.

— Перепрошую, що ви сказали? — нарешті, вивернувши їх усі, перепитав поет — мабуть, вирішив, що це йому причулося.

— Я знайшла для вас видавця, — повторила я, подаючи йому течку з віршами.

Він кахикнув і вп’явся у мене поглядом.

— Хіба таке можливо? — запитав, узявши течку під пахву.

— Уявіть собі, — всміхнулася я.

Поет голосно сьорбнув каву, все ще не ймучи віри сказаному.

— А то як?

— Я просто дала прочитати йому вашу поезію.

Чоловік заплющив очі і певний час отак і сидів.

Я навіть злякалася, чи йому від цієї несподіваної новини раптом не стало млосно, чи він, бува, не знепритомніє. Але вже за мить поет знову пронизав мене по-дитячому недовірливим поглядом.

— Ви справді впевнені? Але… Як це вам вдалося? Я ж стільки років шукав… Мені не щастило… Просто неймовірно… А де ви його знайшли? Послухайте, а ви, часом, не помиляєтеся? Цей видавець справді погодився надрукувати мою поезію? Ви нічого не плутаєте? Може, ви не так зрозуміли? О, так, так — ви неправильно зрозуміли! Авжеж!.. Ви ще дуже юна й наївна, а головне, недосвідчена… Отож, могли просто сприйняти бажане за дійсне…

Поет-невдаха зовсім розгубився. Він щось бурмотів, немов тим швидким потоком плутаних слів намагався переконати у неможливості почутого не мене, а себе. У його очах видно було сумнів. Напевне, він належав до тих людей, які навіть в очевидних речах шукають доказів їхньої очевидності. Мені було дивно, що він ні про що мене не розпитував, не спробував дізнатися хоча б якісь подробиці. Напевно, іноді успіх звалюється людині мов сніг на голову, і їй потрібен час, щоби оговтатися й врешті це усвідомити. Така раптовість завжди спершу лякає. А ще, цілком можливо, поет надто звик до того стану речей, в якому постійно перебував. Він надто тривалий час вважав себе невдахою, щоб так взяти і повірити, що це не так і що все може бути зовсім інакше.

— Зателефонуйте і про все дізнайтеся, — проказала я, подавши йому аркуш із блокнота, де поспіхом записала номер телефону колекціонера. — Гадаю, буде краще, коли ви самі у тому переконаєтеся, гаразд?

Спершу він уважно вглядався у кривуваті числа, виведені моєю рукою, ніби вони могли розповісти йому щось про його ймовірного видавця, а може, й щось більше. І зненацька, скочивши на рівні ноги, наче його вдарило струмом, щось невиразно пробурмотів (можливо, подякував) і притьма подався геть, навіть не допивши кави, а біля дверей мало не збив із ніг пралю.

У понеділок час для мене тягся нестерпно довго. Так, зрештою, було завжди, коли я приходила на лекцію до математички. Цього разу я була неуважною, незосередженою, мозок мій працював мляво й неохоче, ніби навмисно не бажав заглиблюватися у те, що його не цікавило. Я помилялася в обчисленнях, плутала формули і ненавиділа себе за тупість. Але що я могла вдіяти? Раз у раз крадькома зиркала на годинника й важко зітхала, подумки благаючи, щоби його стрілки крутилися хоч трохи швидше. Дивлячись на математичку, я дивувалася. Звідкіля у цієї жінки бралося стільки енергії, стільки захоплення, самопосвяти й цікавості до цієї нудної справи? Вона могла годинами пояснювати й безліч разів терпляче повторювати свої тлумачення, без жодного роздратування і втоми. Навпаки, це приносило їй тільки втіху.