Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

Мабуть, мій вчинок у колекціонеровій бібліотеці справді можна було вважати не вельми чесним. Але той нечесний вчинок мав досить вагоме й поважне виправдання. Це була крадіжка заради сенсу. Адже колекціонер, викрадаючи книжки, теж чинив не надто чесно й порядно у стосунку до когось, виправдовуючись, що робить це заради своєї ідеї. Значить, мені теж не варто мучитися докорами сумління. Крім того, дізнавшись, задля якої мети я забрала у нього книжку, колекціонер, напевно, буде мені вдячний і пробачить таку дрібничку, як викрадення книжки. Ця думка мене заспокоїла.

Минуло кілька днів. Якось уранці, дочекавшись, поки дядько Роман вийде з дому, я хутко зібралася й вирушила на вокзал. Осінь, що досі тільки просувалася вперед делікатними й обережними кроками, того дня, здавалося, хотіла надолужити втрачене. Небо обважніло й нависло над містом, забарвлюючи якимось металево-синюшним відтінком вулиці, будинки і обличчя людей. Невпинно мрячило, злостивими холодними поривами налітав вітер, мало не збиваючи з ніг. Та негода мене не лякала. Звісно, то був не найкращий час для мандрів, але я була занадто нетерплячою для того, щоби вичікувати ліпшої нагоди.

Я купила квиток, але мені довелося ще з добру годину сидіти у тісному й брудному залі серед розмаїтих клунків, валізок і тлуму людей. Там тхнуло випарами потягів та спітнілими тілами. Щоби прогнати нудьгу і якось пришвидшити чекання, я витягла із сумочки Шекспірівські сонети. Та, розгорнувши книжку, так і заклякла. Я нічого не розуміла. Довго витріщалася на книгу, наче хотіла поглядом просвердлити у ній дірку. Це неможливо! Просто неймовірно! На форзаці книги не було жодного напису! Кілька разів я згортала й розгортала книжку, переглядала сторінки, ніби сподівалася, що напис у будь-який момент якимось чудодійним способом з’явиться знову. Я добре пам’ятала ті слова: «Нехай кожний рядок кожного сонету нагадує тобі про моє кохання до тебе». Як міг щезнути напис? Тієї миті це видавалося мені не просто чимсь дивним, а навіть містичним. А може, все просто? Може, то колекціонер його знищив? Адже існують засоби, які стирають чорнило… Але навіщо? Задля чого нищити те, з чим пов’язані такі дорогі спогади? Щоби не відчувати докорів сумління? Але тоді йому довелося б знищити книжку… А може, він так учинив, щоби врешті звільнитися від минулого? Може, це ще одне з його дивацтв, яке я не могла пояснити?

Розчарована, я вже готова була підвестися з лави, покинути вокзал і податися геть. Виходить, мій задум не мав жодного сенсу? Навіщо мені їхати невідомо куди, шукати Ілону… І як я їй усе поясню, якщо книжка без пам’ятного напису, а отже — не має для неї цінності? Я уявила, як жінка ввічливо всміхнеться, здвигне плечима, стримано подякує й зачинить перед моїм носом двері. Подумала: а що, якби мені спало на думку розгорнути книжку раніше? Чи не відмовилася б я від своєї ідеї? Я нерішуче м’яла квиток у руках. Щось мене стримувало й не відпускало. Напевне, це була моя впертість: не хотілося визнавати свою поразку, не хотілося, щоби все обернулося саме так, як я щойно собі уявила.

А може, не варто думати про найгірше? Може, для неї виявиться значущою вже сама книга, яка була для неї із тих, що не відпускають? Може, історія їхнього з Арсеном кохання для неї пов’язана не стільки із тим палко наївним написом, як власне із сонетами Шекспіра, і це найважливіше? Зрештою, що буде, те буде! Як каже дядько Роман, іноді варто ризикувати, щоби не жалкувати про втрачений шанс. Я зиркнула на годинник і вже не зволікала. Вибігла на перон. До відправлення електрички залишалося п’ятнадцять хвилин.

Я заскочила у вагон, електричка рушила. Я сиділа і дивилася у вікно, за яким у мряці пропливали мокрі дерева та небо, що нагадували розмиту акварель, і почувалася так, як, мабуть, почуваються усі відчайдухи: була сповнена рішучості та шаленства. Мені здавалося, що ніякі перешкоди не здатні мене зупинити, адже я роблю щось важливе й потрібне! Я здійснювала цю маленьку подорож задля сенсу, задля порятунку одного дивака… Заспокоєно віддалася плинові часу, який щомиті, під рівномірний стукіт коліс, наближав мене до моєї мети.

Станцією Рудаки виявилася маленька будка із напіврозваленою лавкою, всуціль списаною непристойними написами, біля якої валялося лушпиння з соняшника. Дощ ущух, і лише холодний вітер продовжував пронизувати вологістю. Обік станції тягнувся ліс та городи, за якими вдалині біліли хати. Десь перегукувалися птахи, чувся гавкіт собак та протяжне мукання корів. Повітря було напоєне запахами мокрого ґрунту, дерев і гнилого листя. Вдихнувши на повні груди цей абсолютно неміський аромат, який нагадав мені про моє рідне селище, я всміхнулася, відчувши, як разом із тим чистим вологим сільським повітрям у моїх жилах розливається впевненість. Якийсь час я простувала вздовж колії, поки зустріла чоловіка, котрий тяг тачку з кормовим буряком.