— Ні, — відказала. — Я зовсім нічого не знала. Та й дядько нічого не знає. Я просто приїхала віддати Ілоні книжку і розповісти про вас. Ви були таким нерішучим, тож я вирішила що… Адже ви самі казали, що вона — єдина жінка, яка припала вам до вподоби. Я уявляла, що, почувши про вас, вона обов’язково подала б вам через мене звісточку, тоді ви б неодмінно з нею зустрілися… Мабуть, вам це здається наївним та безглуздим… А мені здавалося, що саме в тому й криється сенс, який ви шукали… Ви ж її кохали, правда? Я уявляла собі, що, наблизившись до свого минулого, ви врешті подолаєте у собі почуття провини, самотності й марноти, навіть якщо не будете разом, бо невідомо, як би склалася її доля, якби вона була живою… Але ж у коханні бути разом не завжди означає фізичну присутність поряд. Важливим є усвідомлення того, що ви разом…
— Дивно, — пробурмотів колекціонер. — Як усе дивно… Дівчинка намагається відкрити мені сенс… А яку книжку ти збиралася їй віддати?
— Ось цю, — промовила я, витягши із сумки Шекспірівські сонети.
Колекціонер рвучко спинився.
— Де ти її взяла?
— Поцупила у вашій бібліотеці, — зізналася я. — Але вона вже без вашого напису…
— Звісно, — зітхнув колекціонер, — бо то не та книжка.
— Не та книжка?
Арсен витяг із кишені свого пальта таку самісіньку книжку, як у мене, з блакитною обкладинкою.
— Ти забрала не Ілонину книжку, а мою, — пояснив він. — Я подарував їй ці сонети, а згодом придбав таку саму книжку й собі, щоб, читаючи, відчувати зв’язок із нею.
— Але ж я бачила, як ви клали її якраз на ту поличку… Іншої там, здається, не було… — пробурмотіла я, немовби виправдовуючись.
— Не було. Пізніше я забрав Ілонину книжку до своєї кімнати, щоб мати біля себе як її частинку… У спальні я тримаю книжки, які читаю… А свою натомість поклав на полицю… Знаєш, ти маєш рацію. Важливим є вже саме усвідомлення зв’язку із дорогою тобі людиною… Так було, коли я перечитував сонети… Це вони єднали нас, поки я не втратив її остаточно.
Ми знову замовкли. Під ногами шелестіло мокре листя і прив’яла трава. На нас із байдужою понурістю дивилися хрести й невеличкі мармурові пам’ятники з фотокартками людей, яких уже не існувало.
— Чесно кажучи, не думала, що ви приїдете сюди, — озвалася я через якийсь час.
Колекціонер важко зітхнув:
— І я не думав… Можливо, й не приїхав би, якби не одна випадковість… Ми вже прийшли.
Він наблизився до могили, над якою росла верба, і притулився до дерева. З округлого чорно-білого фото, обрамленого сірим мармуром, до нас ледь усміхалася молода дівчина. Світле густе волосся, розділене на проділ, великі сумовиті очі…
— Просто неймовірно… — вражено прошепотіла я. — Дівчина з фотокартки поета!
— Авжеж, з фотокартки поета, — важко прошепотів колекціонер. Сягнувши рукою у внутрішню кишеню плаща, він витяг таку ж саму чорно-білу й трохи пожовклу, знайому мені фотокартку.
Я лише запитально подивилася на нього, бо вже геть нічого не розуміла.
— Я випадково побачив це фото, — сказав Арсен. — Воно випало з поетового записника, коли ми були у видавництві. Дізнавшись, що я добре знав цю жінку, він віддав мені світлину. Тоді я й зважився її знайти. Навіть вирішив, що це якийсь знак… Але, бачиш, не буває чудес, дівчинко. За все у житті доводиться платити, особливо за свої помилки, за свою байдужість, егоїзм та дурощі. Іноді жорстоко платити. Можливо, я справді міг би віднайти сенс, про який ти говорила… Навіть дивно, як ти могла це розуміти, не маючи життєвого досвіду, не переживши справжнього кохання… Але запізно. Вже, на жаль, запізно…
Я важко зітхнула й не знала, що йому на те відказати. Колекціонер конвульсивно обійняв стрункий, немов жіночий стан, стовбур верби і притулився до нього чолом.
— Ех… — ледве чутно видихнув він за хвилю, так тихо, ніби звертався сам до себе, — не віриться, що вона там… Отак сидів би тут, при ній… Знаєш, вона так вміла дивуватися… Дивилася, приміром, крізь відчинене вікно у двір, і дивувалася… Усьому, як дитина… І погідному дневі, і сонцю, що ковзало шибою вікна, і блакитному небу, і прозорому повітрю, і людям, що кудись поспішали… А я ніколи не помічав нічого… Я не помічав життя…
Арсен щось зашепотів, хоча слів неможливо було розчути, і лагідно погладив стовбур дерева, наче там, у ньому, а не деінде, перебувала тепер Ілона. Я відчула, що мені слід піти. Колекціонерові потрібно було побути на самоті зі своїми спогадами.
— Бувайте, — тихо сказала я, на прощання торкнувшись рукою холодного каміння памятника. Арсен не відповів. Тільки продовжував щось безладно шепотіти, забувши раптом про мою присутність.
Читать дальше