Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

— Про що подумати?

— Мабуть, ти справді мала рацію, коли казала, що несправедливо ховати ці книжки від усього світу.

— Невже?;

— Я багато думав про Ілону. Вона сказала б те саме…

— Ви так гадаєте? — обережно запитала я.

— Так, я дуже добре знав її. Вона обожнювала книжки… І її, напевне, дуже втішило б те, що я зібрав таку бібліотеку. І засмутило б водночас. Бо я сховав ці книжки від усього світу.

— Нічого не вдієш… — зітхнула я, подаючи йому горнятко з кавою.

— Але ж ти по-іншому вважаєш, ніж сказала, чи не так? — спитав колекціонер, сьорбнувши кави. — Можеш бути зі мною відвертою.

Я знову зітхнула:

— Авжеж… Тим колекціонуванням, безперечно, ви рятуєте книжки, проте, з іншого боку, позбавляєте їх їхнього призначення й сенсу — бути читаними й доступними іще для когось, кому вони теж по-справжньому потрібні. У вашій бібліотеці вони просто перетворюються на мертві музейні експонати, от і все. Один мій знайомий відвідувач кав’ярні якось сказав, що рятувати й повертати людям їхні духовні скарби — благословенна місія. Але чи, рятуючи, ви їх повертаєте?

Арсен голосно сьорбнув кави.

— Я вирішив зробити свою бібліотеку доступною для тих, хто того насправді потребуватиме, — сказав за хвилю.

— Тобто? — не зрозуміла я.

— А так: «Бібліотека забутих книжок пана Арсена Словацького». Як тобі така реклама? Над будинком висітиме вивіска, ми розклеїмо оголошення по місту… Можливо, мені вдасться зацікавити журналістів із місцевої газети, з’явиться стаття…

Я не вірила власним вухам. Невже це можливо? Куди подівся той похмурий сноб та фанатик-колекціонер?

— У нашому місті є чимало інтелігенції, є інститут, студенти, науковці чи просто книголюби… Вважаю, це когось зацікавить. Люди, котрим це справді буде потрібно, зможуть приходити до моєї бібліотеки й брати для читання книжки. А може, знайдуться охочі подарувати якісь свої забуті книжки чи твори невідомих авторів. Ну, звісно, все це буде ретельно фіксуватися… картки для читачів і таке інше… Все, як у звичайній бібліотеці. Щоправда, це буде ще не так швидко. Передусім потрібно навести лад у бібліотеці й усе як слід продумати. Крім того, мені потрібні помічники. Допомагатимеш мені у цій справі?

— Звичайно! — мало не вигукнула я.

— Я знав, що ти мені не відмовиш, — усміхнувся колекціонер, знову сьорбнувши кави.

— Але дивно… — проказала я. — І як це вам спала на думку така ідея?

— Я хочу присвятити цю справу Ілоні, — тихо відказав він. — Я роблю це заради неї, заради нашого минулого. Лише в такий спосіб я можу загладити свою провину перед нею й відчути отой сенс, про який ти мені говорила.

— В такому разі я можу приходити і брати у вас щось для читання? Все, що забажаю? — спитала я, не приховуючи захвату.

— Авжеж, — поблажливо відповів колекціонер. — Все, що забажаєш.

В ту мить на дверях знову теленькнув дзвоник, і на порозі кав’ярні з’явився дядько Роман.

Помітивши його, колекціонер підвівся й рушив йому назустріч.

— Арсене? От несподіванка! — засміявшись, ляснув його по плечу дядько. — Здоров будь!

— У мене до тебе є справа, — одразу заговорив колекціонер, — я хочу забрати у тебе книжку, яка може поповнити мою колекцію й бібліотеку. Точніше, вона вже поповнила, але твоя племінниця вважає, що я повинен це узгодити з тобою.

Через хвилину вони вже усамітнилися за кутнім столиком із двома чарками коньяку. Їм було про що порозмовляти.

Десь по обіді до кав’ярні навідався отець-богохульник. Він привітно всміхнувся до мене й замовив собі горнятко кави. Виглядав посвіжілим, очі його блищали завзяттям.

— Що у вас нового? — запитала я, бо, як мені здалося, саме такого запитання він і очікував.

— О, стільки всього! — загадково примружившись, промовив отець-богохульник. — Днями я був у одному селі, тут поблизу. Знайшов у церкві дві старі ікони. Одна з них теж була серед якогось мотлоху, який збиралися спалити, а іншу постановили перемалювати якісь місцеві богомази! От я їх і забрав, а, точніше, викрав!

— І ви на таке зважилися? — здивувалася я.

— Ну звісно! Ти лишень уяви собі, Лідко, що з ними було б! Ці невігласи геть зіпсували б їх, або й узагалі знищили!

— А якщо вас раптом заарештують за крадіжку?

— Не заарештують, — заспокоїв мене отець-богохульник. — Для більшості оті зниклі, старі, понівечені ікони, не є жодною цінністю. Отож, ніхто не здійматиме через них галасу.

— А як ви дізналися про ті ікони? — спитала я.