Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

— Я не знав про них, — відказав мій співрозмовник.

— Тоді як ви їх знайшли? Випадково?

— У тому то й річ, що невипадково, — зашепотів він.

— Як же?

— То був немов якийсь внутрішній голос… Щось змусило мене поїхати у те село й зайти до тієї церкви. Я раніше тільки чув про таке. Це дар! Дар знаходити ікони, яким загрожує знищення! Я ледве можу в це повірити: мені, такому нікчемному, негідному й грішному, випало таке призначення!

Я пильно подивилася на нього. А чи не починається у нього, бува, та ж хвороба, що була в колекціонера книжок?

— Скажіть, а ви для себе збираєте ці ікони?

Він усміхнувся:

— Для себе? А який у тому сенс? Я відвезу їх у монастир. Там один мій друг займається реставрацією старих ікон. Від нього я колись чув, що у нашому місті планують відкрити сакральний музей. Це було б чудово! От лише, відчуваю, знань у мене замало. Мені б трохи підшколитися. Сьогодні був у міській бібліотеці, сподівався там знайти щось про історію ікон й іконопису, та не надибав нічого путнього.

— Кажете, не знайшли нічого у бібіліотеці? — перепитала я. — А бачите он отого чоловіка, що сидить у кутку поряд із моїм дядьком й розмахує руками?

— Бачу, то й що?

— Цілком можливо, такі книжки є у його колекції. Він невдовзі відкриє дуже цікаву бібліотеку! Бібліотеку забутих книжок! Книжок, яких уже ніхто не видає й не читає. Він довго рятував їх від знищення! Майже так, як ви рятуєте ікони…

— Невже? А все-таки шкода, що я не священик, я б цього чоловіка поблагословив, — лагідним тоном промовив отець-богохульник.

— Я дуже рада, що ви навернулися, — тихцем сказала я йому.

Він усміхнувся, майже поблажливо, так, ніби вибачав мені мою нетактовність.

— А хіба я коли-небудь відвертався? Хіба коли-небудь тратив віру? Щоби бути з Богом, не обов’язково, Лідо, бути священиком: іноді ті, що у ризах бувають занадто далекими і від Нього, і від людей… Якщо я й жалкую про щось, то лише про те, що вдавався до пиятик і до міцного слівця. Але з тим безглуздям уже покінчено. У мене з’явилася справа, заради якої таки варто було поблукати манівцями. Можливо, якби не мої блукання, то я б ніколи не знайшов тієї ікони на вулиці Героїв. Адже до істини іноді приходиш через сумніви, протиріччя й гріховність.

Його слова ще раз підтвердили мені, що навіть найбезнадійніші грішники інколи мають усі шанси перетворитися на праведників…

Того вечора дядько Роман і Арсен вирішили надолужити спілкування за усі роки, які вони не бачились. Од випитого коньяку обоє були у доброму гуморі й не бажали розходитися, бо втратили відчуття часу й дійсності, довго вирішуючи вже біля зачиненої кав’ярні, куди податися далі. Я ще ніколи не бачила, щоб у дядька Романа так блищали очі й щоб Арсен був таким жвавим. Нарешті дядько згадав про пляшку вина, що вже надто довго, без жодної мети, стояла у його серванті, й запросив колекціонера у гості. З кухні ще довго долинали їхні суперечки, нетерплячі вигуки й довгі монологи одкровень…

Я вирішила їм не заважати і усамітнилася у своїй кімнаті. Якийсь час сиділа у цілковитій темряві, не вмикаючи світла, споглядала відблиски вогників на шибі: Згадала Дениса і тяжко зітхнула. Дивно, подумала, іноді симпатія може розвинутися зі звичайнісінької неприязні. Несподіване перетворення… Уже знала з книжок, що в житті взагалі трапляються вкрай неочікувані речі, над якими ти не владний, а тепер переконалася у цьому на власному прикладі. Сумирний відмінник в окулярах й веснянках, який ніколи не дає списувати — тип хлопця, якого я завжди зневажала й над яким насміхалася, раптом почав мені подобатися! Навіть більше — мені нестерпно хотілося його побачити. Я згадала нашу останню розмову. Не потрібно було з ним так говорити! Хлопчаки, схиблені на математиці та фізиці, зазвичай дуже вразливі особи, майже як поети. Десь я про це теж уже читала. Тому він, напевно, вирішив, що я його відштовхую… Я сиділа, мляво гортала підручника з алгебри, і враз мене осяяло: математичка! Вона повинна знати його номер телефону! Довго не роздумуючи, вхопила слухавку.

— Вибачте за пізній дзвінок, — затарабанила я, — ви б не могли мені дати номер телефону Дениса, він позичив у мене посібник… А мені дуже потрібно…

Схопивши клаптик паперу, швидко записала номер телефону. Числа ніби усміхалися мені й підморгували. Вимальовували Денисові риси обличчя. Дві шестірки — очі, два нулі — окуляри, а четвірка — вухо… Від тих кумедних асоціацій мені стало весело.