Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

Я поволі простувала до станції і на серці у мене було важко від жалю та смутку. Мені було до болю шкода Ілону з її сумними й мудрими очима, які знала з фотокартки, її безглуздо обірваного життя, цю дивну жінку, її матір, яка збайдужіла до цілого світу, колекціонера, його невиправданих сподівань і своїх розбитих ілюзій… Невже насправді в житті немає сенсу?

Увечері, збрехавши дядькові, що погано почуваюся, аби уникнути розмови, я зачинилася у своїй кімнаті й провалилася у дивну апатію. І раптом чомусь пригадала Дениса. Мені захотілося почути телефонний дзвінок, захотілося усе йому розповісти… Може, це дало б мені хоч якесь полегшення? Але телефон уперто мовчав. «Чудес не буває», — пригадала я слова колекціонера й зайшлася нестримним плачем.

Новий тиждень у кав’ярні розпочався несподіваною новиною. І знову це стосувалося нашої куховарки Нельки. Її колишній кавалер швидко знайшов собі втіху. Нелька частенько бачила, як із сусідової квартири вранці вислизає якась жінка, та, на щастя, вона вже тим не переймалася і дійшла висновку — Юрчик таки мав рацію, не довіряючи тому типові. Тим часом у Нельки було кілька побачень із вчителем музики. Більше того, її сина дуже зацікавила його флейта.

— Як я хвилювалася… — розповідала Нелька, бадьоро чистячи картоплю. — Ти ж знаєш, який вибагливий Юрчик… Я не хотіла їх так завчасу знайомити, але мій музикант наполягав… Ти й уявити собі не можеш мого здивування! Вони так швидко знайшли спільну мову! Хоча, напевне, це й не дивно… Хіба може людина, яка пов’язана з музикою, тим більше, коли вона грає на флейті, бути поганою? Але віриш, якби навіть мій син був проти, я б на те не зважала! Я просто впевнена, що цього разу мені по-справжньому пощастило! І знаєш, Юрчик навіть захотів навчитися грати на флейті!

Справді, я ще ніколи раніше не бачила Нельки такою щасливою. Мабуть, це була єдина новина, яка хоч трохи мене порадувала і бодай на мить розвіяла смуток.

Повернувшись із села, я кілька днів поспіль телефонувала колекціонерові, та він вперто не піднімав слухавки. Я не знала, що й думати. Може, він кудись поїхав, а може, впав у депресію? А якщо з ним щось трапилося? Напевно, не потрібно було залишати його самого. Раптом він щось собі заподіяв? Адже від нього можна очікувати будь-чого. Кілька разів я приходила до його будинку, кружляла подвір’ям, стукала у двері, зазирала у вікна, та враз принишклий осамотілий дім, наче звіря, що зненацька запало у сплячку, не виявляв жодних ознак життя. Моя уява малювала мені найгірші й найбезглуздіші сцени, які лише можна було вигадати. Приміром, як колекціонер лежить у ванній із перерізаними венами й виряченими від жаху очима або висить у бібліотеці з мотузкою на шиї… Чи лежить на канапі зі встромленим у серце ножем…

Одного дня я зважилася піти до його сусідів. Постукала у двері будиночку навпроти. Привітна огрядна молодиця повідомила мені, що пана Арсена вона не бачила вже кілька днів. Принаймні увечері його вікна не світилися.

— Гадаю, він кудись поїхав, — додала молодиця. — Коли він кудись від’їжджає, то зачиняє геть усі вікна.

Та цей аргумент мене аж ніяк не переконав. Ночами я довго не могла заснути, перевертаючись з боку на бік, будуючи різні версії загадкового зникнення колекціонера, які поволі зводили мене з розуму. Врешті-решт, мені нічого не залишалося, як розповісти все дядькові. Він би мав підказати, як чинити у тому випадку…

— Отакої, — пробурмотів дядько Роман, уважно вислухавши мою історію. — І усе це діялося у мене за спиною, а я нічого не знав… Не думав, що ти виявишся такою авантурницею, Лідко.

— Я ж хотіла, як краще, — зітхнула я. — А як тепер бути? Може, слід повідомити у міліцію?

— Будемо сподіватися, що нічого страшного не трапилося. Я спробую щось довідатися, — відказав дядько Роман.

Увесь вечір він був сумний, замислений та мовчазний. Видно, моя розповідь вплинула і на нього. А наступного дня йому таки пощастило дещо дізнатися. Поет-невдаха повідомив дядькові, що колекціонер поїхав із міста, бо знайшов покупця на своє колишнє помешкання.

Отож, тепер треба було лише чекати, коли Арсен нарешті приїде, хоч очікування не зменшувало моєї напруженості. «А якщо він ніколи вже не повернеться?» — бувало, зринала лячна думка. Але я негайно проганяла її переконливим, як на мене, аргументом — у його будинку залишилися книжки. Він просто мусить повернутися.

Тим часом дощило майже безперервно. Осінь утверджувалася все дужче, сіючи негоду, меланхолію та холод. Дні тяглися одноманітні й довгі, як сама сльота.