Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

— Скажіть, будь ласка, — запитала я, — як мені знайти будинок Шовконюків?

Чоловік на мить спинився і, не дивлячись на мене, махнув у протилежний бік рукою:

— Туди вам треба. Он головна дорога, бачите? Там запитаєте, вам покажуть, — і пішов собі далі, тягнучи тачку.

Напевно, я тільки тепер зрозуміла, що заблукати у якомусь селі — це не прикрість, бо тобі завжди покажуть дорогу і спрямують, куди треба. Село розкриває обійми і щиро приймає тебе. На відміну від міста, воно рідко буває ворожим та настороженим до чужинців.

Поволі простуючи дорогою, я споглядала будинки, городи, вже приготовлені до зими, людей, які позирали на мене з цікавістю, і вже за мить відчула себе дуже затишно, так, наче не раз бувала тут. Якась дівчинка-підліток у подертих на колінах штанцях, що гасала туди-сюди на велосипеді в компанії молодших хлопчисьок, погодилася показати мені, де мешкають Шовконюки. Я ледве встигала за її транспортом, довелося бігти добрий шмат дороги, поки нарешті дівчинка разом зі своїм ескортом зупинилась у якомусь провулку, де дорога була буквально розмита дощем.

— Ви б ту хату самі не знайшли, — недбало сказала моя провідниця, мабуть, щоб скидатися на дорослу. — Вона зовсім непримітна.

І, як виявилося, дівчинка мала рацію. Низенький будиночок буквально ховався за гіллям крислатих ясенів, які, здавалося, сторожили його. Вікна були малі, з тьмяними, немов постарілими, шибами, і з такими ж тьмяними фіранками. Позаду визирав хлівець, у грязюці щось дзьобали кури. Поіржавіла сітка, якою було загороджене невелике подвір’я, обросла кущами черемхи, й низенька хвіртка була майже непомітна.

Здіймаючи бризки з калюж і щось весело вигукуючи, дівчинка з хлопчаками та собаками гайнула геть. Штовхнувши рипливу хвіртку, я зайшла у двір, наблизилася до хати, постукала. Двері відчинилися надто тихо й поволі. Так відчиняють їх люди старі та немічні. За мить на порозі, мов з’ява, постала літня жінка у хустці. Висока, худа, із втомленим лицем, поораним зморшками, з очима, в яких щось погасло чи віджило, бо вони були такими ж тьмяними, як і шиби на вікнах. Вона не зронила й слова, тільки очікувально подивилася на мене, насупивши вицвілі брови.

— Доброго дня, — заговорила я. — Скажіть, а тут проживає Ілона? Я маю їй щось передати.

Жінка швидко відступила на крок, ніби відсахнулася, й пильно, якось навіть дивно, зазирнула мені у вічі, тоді сперлася на одвірок і криво посміхнулася.

— А що такого ти маєш їй передати?

— Книжку від її старого приятеля, — відказала я.

— Від приятеля?

— Від приятеля її дитинства. Колись вона залишила йому цю книжку на збереження. Для неї вона була дуже дорогим подарунком… Гадаю, вона пам’ятає, хоч минуло стільки часу…

— Авжеж, — втомлено зітхнула жінка, — минуло стільки часу.

Мені здалося, що жінка не зовсім зрозуміла, про що йдеться, та й не дуже намагалася. Її очі, ковзнувши моїм обличчям, застигли, дивлячись додолу. Запала мовчанка, від якої я почулася ніяково, так, наче моя присутність була тут недоречною.

— То можу я побачитися з Ілоною? — несміло запитала я.

Жінка підвела погляд, але так поволі, наче це коштувало їй неабияких зусиль.

— Ти хочеш бачитися із Ілоною? — перепитала вона. — Не ти перша про неї питаєш. Дивно, так сьогодні про неї раптом згадали, у такий звичайний день… Треба ж, згадали… Як щось виявилося потрібно, то згадали… Он де, он там її й шукай, — жінка махнула рукою за хату.

— Де? — не зрозуміла я.

— Он там, — повторила жінка. — Ходи, я проведу городом, так швидше. Там є стежка.

Ми оминули подвір’я й хлівець, і, відхиливши похилу хвіртку, вийшли на город.

— Вибачте, — пробурмотіла я, трохи розгублено, — не зрозуміла… Де саме вона живе? Куди мені потрібно йти?

— Он туди, туди, — все махала рукою жінка. — Там її знайдеш, якщо добре шукатимеш.

За городами розляглося пасовище, виблискувала великою темною плямою водойма, оточена плакучими вербами. Десь за обрієм губилися безкраї поля, а обік, зникаючи удалині, видніли похилені старі хрести сільського цвинтаря.

— То куди ж мені йти? — знову тихо спитала я.

— О-о-он туди, поміж полями… — протягла жінка.

Я зовсім розгубилася. Що ця жінка має на увазі? Чи не хоче вона сказати, що Ілона… Здогад пронизав мене й на якусь мить паралізував. Та, перш ніж я оговталася і встигла промовити бодай слово, старенька нечутно пішла, покинувши мене саму. Я так і стояла посеред городів, приголомшена, не знаючи, що маю чинити. То, виходить, Ілона… Я не наважувалася промовити цього слова навіть подумки, немов боялася, що воно здатне зруйнувати вже сам її образ у моїй уяві. Адже там, усупереч усьому, Ілона була жива…