Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

— Дякую за вашу турботу, але я з’їв юшку, — нервово промовив учитель, підводячись з-за столу, — смачного вам!

— То йдіть уже, — знову буркнув добродій із контори.

— Дозволю собі зауважити, що ви приходите сюди щоденно, хоч і весь час чимось невдоволені. Саме сюди, а не в якусь іншу кав’ярню.

— А це вже, шановний, не ваша справа! — гукнув йому в спину добродій із контори.

Коли я подала йому склянку води, він, примруживши око, прискіпливо поглянув, чи достатньо налито, а відтак, задоволений, голосно шморгнув носом і надпив.

Надворі сонце вигравало між пожовклого листя каштанів і пускало блискучі зайчики у шиби. Блакитний погідний день навіював оманливе відчуття тривання літа, що немов бриніло десь там, понад дахами будинків, у галуззі дерев і ледь чутному дзижчанні мушок… Молода панянка зупинилася біля вікна і, вглядаючись у нього, мов у люстро, поправила розкуйовджені вітром кучері й пішла далі, похитуючи повними стегнами. Голомозий добродій із житлової контори відклав газету і довго проводжав її поглядом, після чого знову заглибився у читання.

По обіді до нас навідався поет-невдаха. Сьогодні він чомусь не писав. Довго пив каву й дивився у шибку, ніби зо всіх сил намагався віднайти натхнення у тому погідному дневі, що всміхався ззовні. Здається, у нього справді був поганий настрій. Протираючи ганчіркою столики, я вперше заговорила до нього:

— А чому ви сьогодні нічого не пишете? Напевно, у вас немає натхнення?

Він звів на мене понурий погляд. Мабуть, аж ніяк не чекав, що я про це запитаю. Очі його на мить проясніли, він зніяковіло стенув плечима, зашарівшись, немов хлопчак.

— Нема відчуття сенсу. Коли я його втрачаю, то перестаю писати, — відказав.

— Сподіваюся, це ненадовго, — підбадьорливо всміхнулася йому я. Та він ураз спохмурнів, ніби я сказала щось недоречне.

— Ви жалієте мене, — ледь чутно зронив по хвилі.

— Жалію?

— Авжеж. Мабуть, не знаєте, що жалість може завдавати людині ще більшої прикрості, ніж байдужість.

— А звідкіля ви раптом узяли, що я вас жалію? Нічого такого я й не мала на думці! — відказала, відчувши якесь безпорадне сум’яття, мовби мене несправедливо у чомусь звинуватили, а я не могла довести, що це не так.

Поет-невдаха недовірливо всміхнувся.

— Невже вам не розповіли? Такого не може бути, щоб тут та й не розповіли… Тут усім усе розповідають.

— Не розповіли… А що мені мали б розповісти? — запитала я, підсівши за його столик.

Він знову всміхнувся:

— Якщо ще не розповіли, то розкажуть згодом. Тому нема сенсу приховувати. Мене усі тут вважають невдахою та диваком. Тихцем підсміюються, глузують… Кажуть, що я несповна розуму, бо займаюся непотрібною й неповажною справою. Бо писання віршів — марна трата часу й життя, така собі забавка, мало не розвага, від якої користі нема ніякої ані мені, ані комусь…

— Але ж ви так не вважаєте, — спробувала заперечити я.

— Що з того, — зітхнув він, — якщо більшість так вважає. Більшості завжди важко протистояти.

— І це вас так хвилює?

— Звісно, що хвилює, — сказав поет, — але я вже звик. Хоча час від часу потерпаю від нападів пригнічення з цього приводу, як-от сьогодні, та нічого з тим не вдієш! Тоді я й перестаю писати…

— Добре, що вони минають, — тихо промовила я.

— Минають, — погодився він, ковтнувши з горнятка й жуючи кавовий осад; мабуть, забув, що там вже немає напою. — І коли минають, я починаю нестримно писати! І нічого немає сильнішого за це бажання! Тоді я собі вже не належу, як би не опирався!

— А ви дасте мені почитати вашу поезію? — раптом спитала я.

Чоловік на мить замислився.

— Не знаю. Я майже нікому не даю її читати. Я навіть не надто до цього звик — давати комусь читати свою поезію.

— В такому разі, дуже шкода…

— Про що тут шкодувати? — здивувався поет. — Не знаю, чи ви багато втратили б.

— А це вже вирішувати мені.

— Звісно, тільки я не хочу вам нав’язуватися…

— Але ж то я виявила бажання її прочитати, — нагадала я. — Ви мені нічого не нав’язували.

— Так. Але, можливо, то було з ввічливості. Дехто виявляє зацікавлення до моєї скромної особи та до того, чим я займаюся, суто із ввічливості. Я вже не раз у цьому переконувався.

— Ви надто недовірливий, — зауважила я.

— Можливо, — погодився він.

— А може, ви боїтеся критики?

— Ні, — вкотре заперечив поет, — я прагну справжньої щирої критики! Адже, якщо є за що критикувати, написане вже чогось варте! До того ж, той, хто захоче покритикувати мої вірші, має їх спершу прочитати! Але де взяти критиків, коли немає читачів? Раніше, написавши вірша, я читав його уголос. Відвідувачі кав’ярні лише здивовано перезиралися й підсміювалися, мовляв, якийсь дивак… Я не зустрів у них розуміння.