Марина Соколян - Химерне місто Дрободан

— Угм.

— Лети ж, не зволікай. Так, хлопці, у вас все зрозуміло?

— Шеф, ображаєш, — Фріленс кивнув мені та Ешлі, — Ну, йдете?

І ми вирушили на справу. Ешлі підхопила агрегат і з похмурою невідворотністю справедливої помсти рушила за нами.

— Ешлі, а це в тебе що таке за штукєнція?

Її красномовний погляд змусив мій інтелект зіщулитися від образи.

— Фотокор М712 системи Маузер.

Я миттєво відчепився.

— А-е, Ленс, у тебе що за подія?

— Та якийсь страйк біля Адміністрації. Здається, працівники місцевого притулку для розумово неповноцінних вимагають додаткових пільг. Що вже їм треба, не знаю. Адже ж ось нещодавно їхні випускники очолили Вищу Економічну Раду, їм було відкрито атракціони на базі Департаменту Безпеки, за кордон їх засилають для підтримання доброго іміджу держави…

— А, — скупо всміхнулася Ешлі, — ти не знаєш, на посади Редакторів їх не призначають?

— Досить часто, люба, — відповів Ленс, — От пам’ятаєш, той твій знайомий з “Вісника Пантеону” — він же там за суцільного відмінника вважався і випустився з відзнакою.

Вони весело перезирнулися. Ешлі посміхалася швиденько, по-партизанськи, аби ніхто не запідозрив її у зраді принципам, та виглядало це все-таки дуже мило. Дарма, що якогось бідаку облаяли, діло буденне.

— Ну, шановні, щасти вам у благородній справі запльовування конкурентів у вільному стилі. А мені — ондечки, світять потруєні парламентарі.

— Ага, смачного, — приснув Ленc, леді поважно кивнула.

Я вдячно всміхнувся і звернув у провулок, який короткою дорогою вів до сумнозвісного ресторану “Втіха Мандата”, назва якого викликала таку кількість брудних жартів у моїх колег. Парламентарі, чи, як їх частіше називають, “голоси”, охоче відвідували цей заклад, оскільки за наявності відповідного посвідчення можна було отримати не тільки наїдки і напитки, передбачені у меню, а й коктейлі з амфікорумпінами, десерт з хабаршишем та папіроски з лоббіхуаною, звісна річ, страви нелегальні. Я про це знав, оскільки кілька моїх колег зі Школи проходили у цьому ресторані інтернатуру. Однак, якщо “голоси” потруїлися, певні аналізи дадуть можливість винести цю інформацію на розгляд широкої громадськості. Тоді скандалу не уникнути. Аби ще дізнатися, хто підгодовує “голосів” наркотичними речовинами…

Я вийшов до ресторану, біля якого вже скупчився люд, що з хворобливою цікавістю спостерігав, як дебелі чоловіки виносили з приміщення тіла жертв і акуратно складали їх у заґратовану карету державної лікарні. Гуляли “голоси” видно, до самого ранку. Я проштовхався до дверей, де мене зустрів несхильний до компромісу охоронець. Я наблизився до його вуха і промовив пароль, після чого мав нагоду спостерігати сполотніле обличчя і конвульсивні рухи нещасного, який гостинно відчиняв двері. Минаючи охоронця, я мимохідь почув забобонне “цур тобі пек”.

“Втіха Мандата” всередині розділялася на дві частини — більшу і меншу, між якими було натягнуто металеву сітку — це передбачалося на той випадок, коли “голоси”, чогось не поділивши, будуть дебатувати за допомогою метання пляшок і склянок. Тіла, яких нарахувалося п’ятеро, виносили якраз з меншої частини, де, наскільки мені відомо, й відбувалося ганебне розповсюдження сильнодійних речовин. Власник ресторану, Рябий Біллі, дивився на процедуру бентежними очима і нервово протирав скляночки.

— Брукс? — здивувався він, побачивши мене, — Яким лихом ти тут опинився? Холестеруєв цікавиться рецептом моєї коронної страви і пропорцією стріхніну, рекомендованою для найкращого результату?

— Проходив повз і вирішив привітати з вдалим рекламним рішенням, — збрехав я тим же тоном. Ми з Біллі зналися досить давно, ще відтоді, коли я заходив на скляночку портеру до колег, що ішачили на нього. Наш приклад так надихав відвідувачів, що пиво розходилося миттєво, тому Біллі ставився до мене, як до поважного консультанта з маркетингу.

— Ага, підлота, знущаєшся ще! Оці, блін, звіздюки (щоденне спілкування з парламентарями дещо урізноманітнило лексику Біллі) киряють тут усю ніч, репетують дурними голосами, типу, співають народних пісень, відновлюючи традиції, а потім чогось труяться, як останні гастрітики. І тепер оце, що я мені робити? Адже ж хто тепер ризикне тут харчуватися? Сезонні самогубці чи, дасть бог, спадкоємці багатеньких родичів пригощатимуть?

— Та, слухай, Біллі, мені здається, клієнтури в тебе не поменшає. Адже ж, — я по-змовницьки всміхнувся, — їх приваблює нерегламентоване меню, чи не так?