Марина Соколян - Химерне місто Дрободан

— Та страшні потвори і висловлюються цим, ну, амфібархієм чи навіть хе-…хореєм.

— А що це таке? — мовив Нінкомпуп, розливаючи останні краплі тієї пляшки, що я поцупив від держиморд — Нова матірна говірка?

— Угу, щось на зразок того. А потім вони злилися в одну подобу, схожу на триголового дракона… Не знаєте, що це таке, пан Оліфаг?

— Я? А хто в нас знавець міфології? Он, до Гріфа звертайся.

Пан Гріф Реморс подивився на мене крізь бокал із синьо-червоним коктейлем.

— А, згадали старі заслуги. Це, хлопчику, був Великий Істеблішмент. Його, відзначте, побачити довелося дуже небагатьом. Лише кільком навіженим та пророкам, от як Фріленселот-Чудило, на честь якого і було названо нашого товариша Ленса. Так от, це був перший і останній в історії журналіст — драконоборець, добра йому пам’ять.

Ми підняли бокали на честь славного попередника, зрештою, за що ми тільки сьогодні не пили! Я запропонував склянку Ешлі, яка тепер усміхалася без сарказму, без іронії і навіть без скепсису. Не знаю, може, це тимчасово, а може, це вже в мене алкогольна ейфорія, але видовище просто дивовижне.

— Знаєш, Ешлі, про що я подумав, коли шеф змусив мене згадувати приємні моменти життя?

— Ну і?

— Ці моменти було дуже щільно пов’язані з твоїм товариством. І, до речі, моє життя все іще перебуває у небезпеці, так що потрібні регулярні процедури… і мушу повідомити, що така потреба якраз назріває.

— Що, справи настільки серйозні? Не знаю, чи шеф переживе нашу відсутність…

— Хто, Пайба? Та він всіх нас переживе. Ідемо?

— Гаразд, — вона таємниче всміхнулася, — Ну і, з причин суто меркантильних, не можу ж я відмовити у найнеобхіднішому нашому новому оглядачеві.

А чого, добре звучить! Може і справді в мене є якийсь шанс отримати роботу, про яку попереджали Архи? Але якби так сталося, хіба я не знайшов би способу їх надурити? Адже пан Оліфаг зміг, і, схоже, вже не в перше.

Ми вийшли на Адміністративну площу, а потім звернули до чарівного провулку, вздовж якого по одному із каналів протікали темні води річки Хайнекен. Моє нещодавнє щільне з ними знайомство повинно було б викликати у мене відповідну реакцію, та зараз місячне світло зробило із водою дивовижну річ. На ній танцювали сріблясті спалахи, що огортали таємничим ореолом відображення вузьких похилених будинків та хлюпали ясними хвилями об фундамент. Сьогодні місто відпочивало: з освітлених вікон неслися п’яні співи та нескромний регіт місцевих бізнес-леді. З найближчого підворіття долинали відголоси дружньої бійки, а на задньому плані музикою для моїх вух прозвучала сирена та кілька пострілів. Це — моє місто, і, навіть якщо моє перебування тут буде не надто довгим, нехай все залишається таким, як є.

Все спокійно в місті Дрободані!

[1]Тимчасова втрата пам’яті через алкогольну інтоксикацію.

[2]Бойове безумство