Марина Соколян - Химерне місто Дрободан

— Ги-ги, нічого не вийде, ти мене не злякаєш! Я вже ж на цих мертвяків передивився! Забув, в мене тато природознавець, так він каже, вони вже в еко-сісь-тему вписалися…

— Ні, я серйозно.

— Та таке… ой, мама! Ва-аааааа!

Це я, всього-то, виліз на берег. І немає нічого в цьому драматичного. Та, оглянувши себе рідного, я прийшов до висновку, що, побачивши таке, я неодмінно сам, в перших рядах дав би драла, а потім ввижався би сам собі у п’яних кошмарах. Щось таке мокре, слизьке, смердюче і брудне, як думки старого праведника… Ні, таке принадне явище слід ізолювати від товариства, і якомога швидше.

Ризикуючи створити легенду про нашестя зомбі на Дрободан, я побрів додому. Якщо навіть цей сюжет колись і буде використано у комерційних цілях — наприклад, для реклами дезодоранту — то й нехай, доля мого копірайту була в той момент мені глибоко байдужа. Головне відмитися і завалитися десь у темному кутку для загоєння ран і моральних збитків…

Прокинувся я десь по обіді. Цей момент я відразу ж усвідомив, оскільки відчуття того, що власне обід вже мною пропущено, викликало в мого примхливого тіла неконтрольований протест. І ще якась така була смішна думка… ага, начальство попереджало, аби ми не запізнювались. От нехай іще трохи побудуть під враженням, що я безневинно загинув і нахабно нехтую своїми обов’язками. Адже це не так часто трапляється! В цей момент почувся дивний звук: стук у двері. Ха, в ці двері уже давно ніхто не стукав — тепер модно їх відчиняти з ноги, попередньо вибивши плечем.

— Хтось є живий? — почулося запитання. Голос явно Нінчин.

Ну, коли рішення прийнято, слід бути послідовним. Нема мене. Подох смертю хоробрих.

— Бруксе! — жалібно провадив Нінкомпуп, — Ну будь-ласка! Ну хоч хто-небудь!

Пролунало гірке зітхання і скрип дверей. Оце так добре мене шукають? Чи просто і справді від мене лише тінь залишилася? Ну гаразд, можна вже і спробувати підвестися. Я, стривожений зневагою колеги до моєї присутності, глянув у трикутний уламок дзеркала… і заледве не впав. Мене і справді не було! Я плюнув і потер скло, від чого в полі зору з’явилася тепер більша площа кімнати, та не я сам.

Але решта моїх відчуттів свідчила про протилежне. Чи може тінь відчувати голод і біль у потилиці та наприкінці спини, там де знаходився забитий купчик? Стоп, я є, мене не може не бути. Ага, відображення з’явилося. Ну, а якщо так: мене нема, і ніколи не було. Угу, нема відображення. Ой, як цікаво!

Так, перш за все треба попоїсти. І, якщо вже ніхто мене не бачить, так тоді, звісно, не за власний рахунок.

Вперше в житті я пообідав у дорогому ресторані. Щоправда, гостроту вражень дещо притупляли мої потуги не попастися на левітації харчів та голосному задоволеному чавканні, яке, по ідеї, не повинно лунати із пустого місця. Після того, як експеримент увінчався успіхом — якщо не враховувати зіпсований апетит кількох відвідувачів — моє самопочуття значно поліпшилося. Тому, замість бігти до Редакції і починати гірко оплакувати власну безталанну долю на плечі шефа, акомпанований співчутливими зітханнями колег, я вирішив поміркувати над можливостями самостійного вирішення проблеми. Поки я роздумував — а це тривалий процес — на мене встигло налетіти кілька перехожих, здичавілі погляди яких дещо порушували концентрацію. Ні, слід щось вирішувати, і вже зараз, поки не назвали полтергейем… чи, той, полтергейтсом.

Отже. На моїй стороні значна перевага — по-перше, здається, мене вважають за неживого і зовсім не помічають. По друге… ну мусить же бути якесь по-друге! А, потім з’ясую. Головне, лобова атака, коли ніхто такого підступу з моєї сторони не чекає.

Тому, не надумавши нічого дурнішого, я вирушив у напрямку помешкання Парабелли. Вона-то якраз буде дуже рада мене побачити… чи не побачити, чи не буде? А, ну її.

Моя кваплива мандрівка до будинку колишньої партнерки була винагороджена видовищем, від якого я вже встиг відвикнути. Пан Фобіус! Він теж намагався потрапити в гості до чарівного соціального працівника! Що ж, це й мені на користь: коли двері відчинилися, я прослизнув досередини під прикриттям його огрядної фігури.

— Ну, моя дівчинко, — промовив він, бочком впливаючи до вітальні, — тебе, жначиться, можна пгивітати із вдало виконаним завданням. Це дуже тішить.

— Мені ваші вітання в бокалі не плескають, — похмуро мовила Парабелла, копирсаючись у механізмі гвинтівки, — як полюбляв висловлюватись мій останній клієнт.