Марина Соколян - Химерне місто Дрободан

— Н-ну… Воно й так.

— Так тоді, можливо, постачальники, яким це вигідно — так же ж? — подбають про цей випадок?

— Гм, ти ж бач, який грамотний! Ти даєш мені надію, хлопче!

За що я люблю і поважаю Біллі, так це за те, що він вміє віддячити за доброчинність. Так що мені дісталося кілька безцінних ковтків із особливих запасів бару, що значно поліпшило моє світосприйняття. Лише коли я вже прямував до виходу у Біллі виникло справедливе запитання.

— А, Бруксе, тебе як взагалі пропустили?

— Особистий шарм і чарівливість, — хихотнув я, вистрибуючи за двері.

Тепер я опинився перед дилемою — чи то чи написати щось, з тієї інформації, яка мені вже відома, чи продовжувати розслідування, яке обіцяє вивести на чийсь запашний брудний слід. В моїй свідомості сформувалася палка потреба у мужньому плечі Редактора, який би надав мені мудру інструкцію, тож я, не зволікаючи, рушив до штабу.

Гріфа Реморса на місці не виявилося, зате із сусіднього відділу виплив заспаний і смутний Нінкомпуп. Він розпачливо позіхав і тихо лаявся, калатаючи якусь бурду у склянці.

— Це що? — поцікавився я.

— Отрута гримучої змії, — цілком у своєму стилі повідомив він, — я це п’ю зранку, коли відчуваю надто сильну втіху від існування та тиху любов до ближніх, аби їх усіх страмна халепа втяла.

— Бідолашний мій токсичний колего, поділишся, може, трунком? Мені Редактор потрібен у якості розрадника пригноблених, а його, бач, трохи.

— Нащо тобі начальство, здурів, чи що? У нас конституційна Редактократія, яка передбачає вусебіч розвинене самоврядування.

Нінка ковтнув вміст скляночки і перекривився.

— От курва зальотна, якою гидотою поять в цій Редакції! Ну, а що в тебе за халепа?

Я розповів Нінкомпупу про свої досягнення у якості репортера і сумніви з цього приводу. Нінка відставив склянку на підвіконня і всмоктував інформацію незгірш за голодного вурдалака. Ким, власне, і був. В його очах з’явився тривожний погляд маніяка, який раптом відчув термінову потребу вчинити злочинний замах на честь і гідність 20-30-ти перехожих.

— Та-ак, і ти збираєшся чекати на цього Реморса, якого невідомо де параска грає? Нам потрібні докази, так що треба діяти, поки не пізно!

— Але ж Редактор…

— Та фах із ним! Забудь, вони потім тільки подякують. Ну, поїхали?

— До лікарні?

— Правильно мислиш. Ходи, я тобі покажу як працюють справжні професіонали!

Від такого повідомлення мені стало лячно і захотілося опинитися подалі від схибленого журналіста.

Лікарня, куди відвезли постраждалих, знаходилася на околиці Дрободана. Була вона Місцем позбавлення болі, оточена високим блакитним парканом, що дало їй назву “блакитна мрія” і прославило у віках. В цьому, власне, і полягає різниця між приватним лікарем-консультантом і державною лікарнею. Або ти сам звертаєшся і сплачуєш за це чималенькі гроші — якщо вони є — або тебе у примусовому порядку лікують у спеціальному закладі. Зате безкоштовно. “Голосам” не пощастило — власних коштів у них не повинно бути — їх же купують на певний термін, надаючи повний пансіон.

— Нінка, як ми туди потрапимо, га? — мовив я, коли ми оцінювали підступи до оздоровчого закладу, — Та ще й аналізи дістати… Якось це, здається мені, малоймовірно.

— Здається йому! Не заважай, бачиш, я думаю… Ех, м-да. Кого б туди пропустили без заперечень, як гадаєш?

— Ну… Своїх же, лікарів, там, санітарів.

— Х-хе, — всміхнувся Нінка, — зараз ми їм покажемо номер.

— Який номер ще? — збентежився я, — може не треба?

— Треба-треба, не дарма ж нас начальство ганяло на тренінги з професійної магії: шоу має відбутися, — Нінкомпуп заплющив очі і забурмотів заклинання, яке супроводжувалося зловісними підвиваннями і тілесними посмикуваннями, — Бакс-такс-інтерфа-акс! Дідьків-пес-асо-осіейтед прес! Рей-тар-оду-рейтар-гльо-бал-інфор-мейтар! Ємейл-дебейл-задовбе-ейл!

Коли процедура завершилася, переді мною стояв якийсь невідомий мені персонаж, який досить віддалено нагадував старого-доброго Нінкомпупа. Це був похмурий чолов’яга у грубому чорному вбранні, погляд якого сочився ненавистю і роздратуванням та цілком спроможний був викликати інтуїтивне відчуття провини за перебування серед живих.

— Нінка, зроби як було, — попрохав я, — надто вже страшно. Це ж хто?

— Професійний коронер-паталогоанатом, — ображеним голосом, який звучав досить неприродно в устах жаского типа, повідомив мій колега, — Що, не схоже? Я ж так старався!