Марина Соколян - Химерне місто Дрободан

Хе, годувати треба чоловіка, як такого. А не об’їдати, залишаючи на його долю дієтичний пайок. Повечерявши, та іще й опісля певних виснажливих фізичних вправ, я, як рідненький, відійшов би у світ ситих задоволених сновидінь — протистояти цьому має так само багато сенсу, як спиняти гірський обвал докорами і погрозами. А тут, варто лише було Парабеллі вирушити у далеке плавання водними просторами банної кімнати, як я уже підхопився, роззираючись у пошуках матеріальних доказів.

Хижо скрадаючись, мов п’яний попід тином, я обійшов кімнату, заглядаючи по нишпорках — шухлядах, тумбочках і поличках. Я ж тут колись навіть жив — о незбагненні вивихи долі! — так що тепер міг навпомацки знайти деякі корисні о темній порі дрібнички: серветочки, засоби захисту, пігулки від похмілля, вогнепальну зброю масового ураження. А от що ще? Правда, задачу мою технічно ускладнювало те, що я не знав, якого хрона шукаю. Так, куди нормальна жінка покладе оте-яке-не-треба-щоб-сторонні-бачили? Не знаю, за якою вже логікою відбувається цей складний розумовий процес, та такі штуки часто опиняються чомусь у шухляді з білизною. Ну, наче злодій, побачивши, щу лежить у шухляді, огорнутий шанобливим захопленням і містичним жахом, залишить у спокої незрозумілі його обмеженому інтелекту досягнення цивілізації.

Та в даному випадку чорною справою зайнявся я, широко відома світові наволоч, так що мою підступну діяльність ніщо не спинило — дуже швидко я намацав плаского шкіряного гаманця. Виявилося, чоловічий. Ага, Парабелла когось ще й обібрала в процесі? Стоп, але ж це… Цей гаманець був мені знайомий. Щось мені підказувало, що я знав його власника. Ну хоча б вибите на шкірі “власність Дюда Спука, есквайра”. Той іще був есквайр.

— Брукс, якого дідька ти шукаєш в моїй шухляді? — раптом грізно пролунало за спиною. Тю, вляпався, як немовля в підгузники.

— Це не те, що ти думаєш! Я все поясню!

Та вже було пізно. Намагаючись швидко закидати знахідку вмістом шухляди, я красувався тепер із вишуканим предметом жіночої галантереї в руках. Ще якась деталь туалету впала мені на коліна. Так що картина постала сюрреалістична: нічогенький такий мужик із волохатими, навіть, перепрошую, ногами, прикладає до відповідних місць ніжне жіноче причандалля.

В Парабелли, як годиться, очі на лоба полізли. Вона вхопилася за одвірок лазнички, мало не непритомніючи. Ну звісно, це ж така неочікувана радість: у хаті збоченець! Скільки вже ми були знайомі, і лише тепер з’ясовуються пікантні подробиці.

— Вибач, — ніяковіючи від її невгамовного захоплення, промимрив я, — я все поскладаю…

— І давно це в тебе? — поцікавилася вона співчутливо.

— Що — давно? — увійшовши у роль, мовив я — Що в цьому такого поганого? Я — естет. У світі так багато краси! І справжній митець зуміє побачити красу навіть у найбанальнішому. От в тобі, Парабелло, є щось таке…

— Ах ти ж, паскуда! Ану геть з очей моїх! — вискнула вона, справедливо обурюючись.

— Як важко бути митцем у цьому жорстокому світі, — сумно вирік я, збираючи манатки.

Деякі речі, признатись, досить складно було знайти. Ось, ну, що робить мій шкарпеток на торшері — зовсім уже філософська загадка. Пристрасті їй заманулося, ти ж бач! А сорочку, пошматовану, мов капусту на мені шинкували, хто буде зашивати? От завжди так. Та, зрештою, я якось зібрався і рушив геть.

— Зачекай, ти, естет, — гукнула Парабелла. Вона простягала мені, посміхаючись, якийсь пакуночок, — Оце тобі, на пам’ять. Розважайся.

Бомба чи що, за все хороше? Я швиденько вискочив надвір і зазирнув досередини. Там… Там був екземпляр парабеллиної шовкової білизни. Якийсь клаптик на тоненьких мотузочках. Я швидко притулився до стіни, аби не впасти додолу у конвульсіях невпинного реготу.

Додому я йшов досить повільно, аби мій логічний аналіз встигав за різкими рухами збудженого тіла. А поміркувати було про що. Як пов’язані Ешлі, забодянський дипломат і Парабелла? Знахідка моя, заради якої мені довелося пожертвувати репутацією цілком пересічної, без психічних відхилень особи, була все ж вартою того. Дюд Спук… Він був моїм товаришем колись, ще у часи існування нашого конспіративного студентського гуртка “Злобна булочка”. Він, як і всі ми, був прихильником практичних жартів і темного портеру, та правда, був трохи дивакуватим, і ми страмним ділом подумали, що викриттям гуртка ми завдячуємо саме йому. Тому вберегти приязні стосунки з ним не вдалося. А тут з’ясовується, що бідаку Спука було нещодавно підступно вбито за благородну справу дворушництва. Архи, значить, і забодянське посольство.