Ірена Карпа - Волонтери. Мобілізація добра

Святе сімейство ховається за дверима вихолодженого житла.
Пройма розбитих дверей запнута колючою ковдрою.
Наскільки стане тепер нашого вміння
розуміти прості слова, не дорікати нікому за відсутність
тепла, за розтривожене світло?

Прийде час — самі покличуть, і тебе, шпигуне,
і всіх нас, покличуть, з речами, з ковдрами, з рештками болю.

Підемо в сині сніги,
підемо в червону ніч,
будемо йти на світло з небесної шпарки,
будемо поспішати до Страшного Суду.
Судіть нас, судіть, судді, позбавляйте надії,
судіть нас, судіть, судді, посилайте
на виправні роботи.

Виправлені, настрашені,
говоримо прості слова,
хапаємо сухими устами гарячий сніг,
хапаємо останній сніг,
золотий.

Страшно, дуже страшно.
Так і повинно бути.
Смерть страшна, вона лякає.
Страшно відчувати сморід червоного місяця,
страшно дивитися, як робиться історія.

Півроку тому все було цілком інакше.
Півроку тому всі були іншими.
Нікого не лякали зірки,
що падали до водосховищ.
Нікого не насторожував дим,
що підіймався з розламів у чорному ґрунті.

Серед нічної вулиці,
серед гамору та вогнів,
серед смерті й любові
вона заривається обличчям йому в плече,
б’є його відчайдушно кулаками,
плаче, скрикує в темряві.
Я не хочу, каже, всього цього бачити,
я не можу все це в собі носити.
Навіщо мені стільки смерті?
Куди мені її дівати?

А куди дівати смерть?
Носити її за спиною,
мов циганське дитя —
ніхто не любить його,
і воно нікого не любить.
Любові так мало,
любов така беззахисна.

Плач і розбивай темряву своїми теплими руками.
Плач і не відходь від нього ні на крок.
Світ ніколи не буде таким, як раніше.
Ми нізащо не дозволимо йому
бути таким, як раніше.

Все менше освітлених вікон на холодній вулиці.
Все менше безтурботних перехожих
коло вітрин магазинів.
В пекельній осінній пітьмі остигають поля і ріки.
Загасають під дощем багаття.
Замерзають серед ночі міста.