Ірена Карпа - Волонтери. Мобілізація добра

— Слухай, командире, — почав Гуцул. Довгий, наче смерека, з чорними вусами, він говорив, як індик, — із сильним закарпатським акцентом. — їй нема куди йти. Нехай поїсть, відігріється.

— Ми її не гнатимемо, — махаючи головою, підтвердив Паша Білаш. — Так що не кіпішуй і йди в сраку.

Подалі від чоловіків на межі світла й тіні, зібгавшись у крихітну, закутану старим одягом грудку, сиділа Ельвіра. На її колінах стояла миска з кашею, біля ніг — чашка з чаєм, але було видно, що дівчина не доторкнулася до їжі.

Пухлий повертався з блокпоста і почувався надто втомленим, щоб сперечатися.

— Не пускайте її до тарілок. — Хлопець із ненавистю дивився на розмитий силует за багаттям.

А потім, уже збираючись іти, стомлено доказав: — Я пристрелю її, пристрелю без попередження, якщо побачу біля польової кухні.

Той тиждень, коли Ельвіра Мовчан почала поратися на польовій кухні третьої роти, став першим з моменту поновлення активних обстрілів, протягом якого третя рота обійшлася без «двохсотих». Ще через три тижні — на початку січня, — протягом яких, незважаючи на те що з позицій бойовиків на вісімнадцятий і всі прилеглі до нього блокпости летіло все, що може горіти й вибухати, про дівчину заговорили як про оберіг. За весь цей час третя рота втратила одного бійця — Мадяра. — якому осколком вибило око. Солдати з інших рот, виставлених уздовж лінії розмежування, яку перед черговою імітацією мирних переговорів у Мінську бойовики відчайдушно намагалися відсунути на захід, приходили на неї подивитися, проте дівчина ховалася від чужих чоловіків.

Ельвіра й від своїх іноді ховалася, особливо коли хтось із бійців третьої роти напивався, що, будемо відверті, траплялося часто.

Дівчина нікому не розповідала, звідки прийшла і чому захотіла допомагати солдатам. Єдиним, кому пощастило її розговорити, став Гуцул. Ніхто не знав, як Гордію це вдалося, напевно, причина була в тому, що він не пив, але їх часто бачили разом. Ельвіра щось тихо розповідала Гуцулу, розповідала, звісно, російською, а він заспокійливо й по-батьківськи розважливо белькотів їй у відповідь індичачим діалектом української мови. Навіть Мадяр не завжди розумів, що говорить Гордій Клименко, Ельвіра — і поготів не розбиралася, та попри це вони чудово ладили між собою: дівчина завше бігла до Гуцула під час обстрілів, ховалася за його спину, коли бачила незнайому солдатню з інших рот, і виплакувалася на його плечі, коли її чимось ображали. Останнє сталося лише раз і більше не повторювалось, оскільки прапорщика першої роти Толю Білянського — шкодливе і жовчне, озлоблене на всіх створіння, — який нагримав на Ельвіру просто через те, що потрапила під гарячу руку, били всією третьою ротою не просто на очах, а за безпосередньої участі капітана Юрія Батурина, били так довго і пристрасно, що після закінчення колективного виховного процесу бідолашний прапорщик Толя став схожим на жертву мордувань, яку щойно звільнили з катівні сепаратистів.

Другою людиною, з ким Ельвіра могла би спілкуватися, був... Мітя Нагорняк. Пухлий — єдиний, окрім Гуцула, боєць третьої роти, який принципово не вживав алкоголю. Але дівчина тікала і ховалася, щойно хлопець з’являвся в її полі зору.

Молодшому лейтенанту Міті Нагорняку знадобилося кілька днів, щоб змиритися з тим, що ротному повару допомагає напрочуд тиха й малослівна «дівчина, що прийшла зі Сходу». Щоправда, ще днів десять після того він витягував шматки з власної тарілки і кидав батальйонному дворнязі Тузу перед тим, як починати їсти. Зрештою заспокоївся і перестав. Більше того, з часом Пухлий настільки звикся з присутністю Ель- віри, що несподівано для самого себе засумував за дівчиною, коли вона загинула.

— Ей, заспокойся, все буде нормально, нічого не станеться з твоїм Гуцулом. Зараз відстріляються, і побіжиш до нього.

Пухлий і сам розумів, що заспокоювати йому вдається десь так само, як танцювати балет чи писати вірші, але відчував, що мусить щось говорити. Цього разу обстріл почався настільки раптово, що Ельвіра, яка збирала по окопах брудні тарілки, не встигла перескочити до Гуцула — щойно «зашепотіли» перші міни, Гордій заліг у траншеї, викопаній на тридцять метрів ближче до дороги. Дівчина, згорбившись, сиділа в окопі обличчям до Міті і тремтіла; з темних, схожих на дві масляні плямки очей струменіли сльози. Ельвіра плакала безгучно, не схлипуючи і не рюмсаючи.

— Не плач, усе буде добре. — «Які чудові заспокійливі слова, особливо коли зграя п’яних мавп у ліску за сім кілометрів звідси безперервно валить по тобі 120-міліметровими мінами».