Ірена Карпа - Волонтери. Мобілізація добра

Керівництво інтернату давно розбіглось.
За хворими доглядають кілька прибиральниць.
Старі жінки, які пропрацювали
тут ціле своє життя. Шестеро чи семеро.
Не так і мало для міста-мільйонника.

Про що ти мріяв усі ці роки?
Чого хотів?

Все, чого він хотів, лежало
в найближчому торговельному центрі.
Зламати його було — ніби зламати
печатки на папських грамотах.

«Я ніколи, — писав він, — не мав такої
кількості грошей, аби купити
все, що мені хочеться. Завжди щось
відкладав на кращі часи.
Лише тепер зрозумів, що кращих
часів не буде.

Ти теж народився тут.
Ти знаєш, як воно все.
Скажи слідом за мною:
життя — жорстоке й несправедливе,
життя — безнадійне й коротке,
життя — безрадісне й підле.
Той, хто нічого не має, —
нічого й не матиме,
той, кому немає чого втрачати, —
нічого не втратить».

Тут давно ніхто не чекає на кращі часи.
Тиху мовчазну смерть тут ніхто не відрізняє
від решти жінок.
Добре серце, хворі легені —
живеш із нею, тому що любиш,
помираєш тому, що живеш із нею.

«Спасибі, що пишеш, — дякує він,
— спасибі, що пишеш».
«Немає за що», — відповідаю я.
Справді — немає за що.

Нам залишаться від цілої історії,
від світу, в якому ми жили,
слова та музика кількох геніальних
чоловіків, що марно намагалися нас
усіх застерегти, намагалися щось пояснити,
але нічого не пояснили, нікого не врятували,
лежать на цвинтарях,
із їхніх геніальних грудних кліток
ростуть тепер квіти й трава.
Більше не лишиться нічого —
лише музика, лише спів, лише голос,
що примушує любити.

Можна ніколи не обривати цю музику.
Слухати космос, заплющивши очі.
Думати про китів у нічному океані.
Більше нічого не чути.
Більше нічого не бачити.
Більше нічого не відчувати.
Окрім запаху, звісно.
Окрім трупного запаху.

Розповідають йому свої секрети, діляться бідами.
Він би вже й не слухав цього всього, але що мас робити.
Кожен гріх — ніби камінь із морського побережжя.
Розгнівані чоловіки кладуть йому ці камені в долоню —
кожен свій теплий камінь, довго ношений у кишені.
В нього вже повні торби цього каміння,
він уже ледве волочить його за собою.
А вони все приходять і приходять,
приносять свої камені,
передають йому,
ніби щось найголовніше.

Постійно, вже стільки днів.
Докурюють, жартують, стають у чергу,
бояться не встигнути.
Всі встигнуть.
Ніхто не запізниться.

Два місяці тому потрапив у полон.
Знайшли камеру, звинуватили в шпигунстві.
Жодних шансів вийти, сидітиме
до Страшного Суду.

Лежить у бетонному мішку, на матраці,
накритий ковдрою, одягнений у чужий светр
із рештками крові, лежить поруч із якимось
темним-темним, боїться навіть подивитися
в його бік, лежить, а темний його доконує:
Щоденні речі, шпигуне, — натільна білизна, вчорашній хліб.
Господній задум, шпигуне, — колюча ковдра, пропахла дощами.
Ховайся під неї, шпигуй, винюшуй, видивляйся.
Підглядай за вітчизною, спробуй побачити щось таке,
що вона від тебе вперто ховає,
чим ніколи не ділиться, підглядай у світлу шпарку,
за якою чиниться правосуддя.