Ірена Карпа - Волонтери. Мобілізація добра

— Це вона... — Пухлий відбивався, намагаючись вирватися з обіймів Бізона. — ЦЕ ВОНА! — закричав він. — Я впізнав її!

Іллі Камазову вдалося вирвати у Міті автомат, коли все почалося. Щоправда, якби не Паша Білаш, Пухлий задушив би її голими руками. Бізон витягнув молодшого лейтенанта на дорогу, де його обступили інші бійці. Та попри все Мітя не полишав надії вирватися.

— Пустіть мене, суки! — На губах з’явилася піна. — Невже ви... Як ви... не... Бляха, це ВОНА! ВОНА!

Камаз показав водію маршрутки, що той може рушати. Двигун захурчав, і автобус почав набирати швидкість, підскакуючи на нерівній дорозі. Перелякані пасажири недобрими поглядами проводжали знавіснілого українського офіцера.

На галас підбіг капітан Батурин.

— Що трапилося?

Бізон, який досі стримував Пухлого, знизав плечима.

— Вона нахилилася... нахилилася і тихо спитала... спитала у мене... — з жахливим хрипом виштовхуючи слова, намагався пояснити Мітя, — чи сподобалася... нам... качка... вона... спитала мене... капітане, це була ВОНА!

Юрій Батурин зиркнув услід маршрутці, що швидко віддалялася, прямуючи до села Заможне. Під Заможним стояли танки бойовиків, і ризикувати солдатами, щоб наздогнати автобус, він не збирався.

— Заспокойся, Пухлий, — спокійно наказав командир роти. — А ти, — кивнув Камазу, — віддай йому зброю.

— Капітане... — прохрипів Мітя.

— Замовкни, — обрубав Батурин.

Пухлий заскреготав зубами, округлі щоки покрилися багряними плямами:

— Чому я маю мовчати? Чому ми маємо мовчати? Що це, блядь, за війна така?! Вони закидають нас мінами і снарядами, підсилають своїх відьом з отруйною їжею, а ми повинні мовчки посміхатися у відповідь? ВОНА СПИТАЛА, ЧИ СПОДОБАЛАСЯ МЕНІ ЇЇ КАЧКА! Чому я не можу її... — Він захлинувся. — Чому, капітане?! Що ти на це скажеш? ЧОМУ?!! — Останню фразу Мітя прогорлав в істериці.

— Бо ми не вони. — Капітан Батурин стиснув плече молодшого лейтенанта і добряче струсонув. — Почув мене, Пухлий? Ми не вони.