Ірена Карпа - Волонтери. Мобілізація добра

Брат займався музикою. Мав хорошу гітару.
В нього її постійно позичали.
Ось що з нею тепер робити? — питала вона. —
Я брала, пробувала грати, порізала пальці з незвички.
Дуже боліло. Досі не заживає.

Їх і за мирних часів вважали сектантами,
а коли все це почалось — просто влаштували
на них полювання. Хтось виїхав, хтось сховався.
А їх обох схопили. Тримали в підвалі,
примушували ховати загиблих, копати могили.
Вони хотіли відкупитись, боялись, плакали.
Їх перевели до іншої ями. Потім просто забули
про них, ніби їх і не існувало.
Сиділи в чорному підвалі, слухали темряву,
спочатку молились, потім кинули —
соромились одне одного.

Віру і втрачаєш тоді, коли випадає
можливість за неї померти, а ти цією
можливістю не встигаєш скористатися.
Нащо віра тому, хто бачив, як усе виглядає насправді?
Нащо вірити в те, що не має для тебе
жодного значення?
Ніхто не говорить, що було зі святими, в яких
на тілі відкривалися стигми. Що було з цими
стигмами? Вони самі собою закривалися,
як троянди надвечір? Чи довго кровоточили,
гноїлись, боліли під бинтами?
Чоловіки зі сліпими від темряви очима
приходили до госпіталю на перев’язку,
стискали зуби, коли сестра відривала їм
від рани засохлі бинти й свіжа кров
проступала на темній шкірі. Просили
знеболювального, бодай якогось.
Але не існує жодного знеболювального
від того, що в них болить, не існує.

Пише про її віру,
пише про її сумніви,
пише про її вразливість,
робить зарубки на її прикладі:

це ось — ворог-отець,
це ось — ворог-син,
це — дух святий, теж ворог,
теж вартий, аби про нього
згадали в загальному
розстрільному списку,
за яким замовляє молитви
невидима снайперка.

Світ — поштовий мішок,
зашитий колючим дротом.
Прорвеш — полізуть із
дитячих сорочок та рушників
чорні жаби й вужі.

Нам ніколи не дізнатись,
хто стояв у розпалених натовпах,
готових рвати ніжну тканину
чужого тіла.
Нам ніколи не дізнатись,
кого в цих натовпах не було.

Вести тебе
нічними дорогами
між трави та вугілля,
робити нечутними
твої кроки в легких
професійних кросівках,
виводити до джерел,
в обхід натоптаних
коров’ячих стежок,
лишати для тебе на ранок хліб,
загорнутий у вороже
знамено.

Зранку він
перечитує написане.
Іноді щось додає.
Іноді править.
Голиться, ріже шкіру
старими станками.

Але крові немає.
Зовсім немає.
І смерті теж немає.

Його брат лежить в інтернаті для психічно хворих.
Кілька днів тому інтернат захопили.
Поставили міномети на подвір'ї

Він провідує брата. Сидять на лавочці, під яблуневим
гіллям. Зовні подібні — обоє в спортивних костюмах,
обоє коротко стрижені. Лише в одного в руках
мобільний телефон. Хоча зв’язку в місті все одно немає.

Автоматники не звертають на них уваги.
Вони теж на них не звертають.

В дитинстві він брата соромився, ніколи не говорив
про нього, ніколи не брав із собою. Знаєш,
як це — коли в твоїй родині псих? Тато нормальний,
мама нормальна, ти теж нормальний, але є
один псих. Справжній псих. Псих. У твоїй родині.
А значить, і на тебе теж падає підозра.

Коли підріс, просто перестав звертати на брата увагу.
Ніби його й не було. Так буває, коли йдеш вулицею
і помічаєш боковим зором щось неприємне,
щось таке, що викликає страх і відразу, наприклад —
розірвану тварину, але знаєш —
якщо туди не дивитись, то ніби нічого й немає,
ніби все гаразд.

Ось так і тепер — сидять разом, мовчать,
і ніхто на них не звертає увагу. Ніби їх
і немає. Хіба мало їх тут лишилось —
тих, хто так і не вибрався,
тих, хто лежить на узбіччі,
ніби розірвана тварина.