Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

— Допомогти? — запитала вона.

— А хіба тобі не треба до лікарні? Ага, пані Стася казала, щоб ти до неї підійшла, вона хоче щось передати для пана Антонія.

Лінка цьому не зраділа. Остання розмова з пані Стасею до приємних не належала.

— Іще хвилиночку, — сказала Лінка, щоб якось віддалити зустріч зі старенькою. — Я хочу ще раз глянути на цей…

— Барвінок?

— От-от.

— Добре, дитино, що ти прийшла, — пані Стася саме переливала щось із каструлі до слоїка. — А я бульйончику зварила, віднесеш Антосеві, бо чим там його годують, невідомо. Я його рушником закутаю, то він буде теплий, а якщо прохолоне, то попрохаєш там котрусь із медсестер, щоб тобі підігріли. Я вранці була, галушечки йому молочні занесла, то вони нічого не мали проти.

«Антосеві?» Лінка вперше почула від пані Стасі, щоб вона так казала про нього. «Галушечки молочні?» Нічого собі!

— Панові Дареку довелося поїхати у відрядження, то його в лікарні нині не буде, але гроші тут для тебе залишив…

«Гроші, — подумала Лінка. — І за віщо? За те, що я провідую старенького?» Лінка почувалася як остання шахрайка.

— Не треба мені цих грошей. Я його провідую не тому…

— Ну, але пан Дарек сказав…

— Неважливо. Не хочу і все, — твердо сказала Лінка й відсунула від себе конверт, навіть не зазираючи досередини. Пані Стася глянула на неї якось приязніше. А може, їй лише здалося?

— Ну, усе готове, — пані Стася простягнула Лінці плетеного кошика, у якому стояв слоїк, загорнутий у два махрові рушники. — Чекай-но, покладу ще й кілька помаранч.

Лінка із сумнівом глянула на кошика. Він здавався їй допотопним.

— І мені із цим їхати?

— А що? Занадто важке?

— Ні, що ви!

— Раніше лише з такими кошиками ходили, а ці поліетиленові торбинки — просто гидота! Мало того, що вони забруднюють довкілля, то ще й у них усе мнеться. Ти тільки не забудь принести назад, то завтра я знову супу йому передам. Завтра прийдеш?

— Прийду, прийду.

— Ой, як добре, що ти туди поїдеш. Бо в мене вже геть сил немає.

Лінка взяла кошика в руки. Вигляд у неї справді був чудернацький, вона наче збиралася на пікнік за місто. Перелякано подумала, що їй доведеться їхати із цим до лікарні, потім з лікарні додому, а завтра знову на Нобеля… Супер. Хоч би нікого не зустріти дорогою.

Пан Антоній виглядав краще, або їй так здалося. Може, справа була в тім, що Лінка вже встигла звикнути до лікарняної атмосфери? Решта хворих також не видавалися такими страшними, тим більше, що вони лагідно усміхалися, щойно Лінка заходила до палати. «Пане Антонію, онука прийшла!» — гукали.

— Післязавтра знаменний день, — мовив пан Антоній, коли Лінка сіла на білому металевому стільчику біля ліжка. — Операція!

— Ой, Боже! — вихопилося Лінці.

— Ніяке не «ой, Боже»! Нарешті! У мене просто сил уже немає тут сидіти. Хочу на повітря, бо надворі весна. А тут що? Юрба змаразматілих стариганів! Але це вже недовго…

— Не хвилюйтеся, усе буде добре.

— А я зовсім і не хвилююся, це ти переймаєшся. І зовсім даремно. Непокоїшся через старого дідугана? Чи боїшся, що втратиш роботу, якщо я помру?

— Будь ласка, не жартуйте так.

— Гаразд обіцяю, але за однієї умови.

— Якої?

— Що виконаєш моє прохання й не сміятимешся з мене. Бач, дитино, це таке собі… Ну, те, про що я прошу. Справа в тому, що я хотів би, щоб ти мене сфотографувала. Ніхто мене давно не фотографував, востаннє, мабуть, ще коли Дарек був молодим… Дружина іноді робила фотографії, та по її смерті вже ніхто. А я хотів би, щоб онукам залишилося на згадку. Якщо ці онуки взагалі будуть…

— То, може, коли вийдете з лікарні, я вам цілу фотосесію зроблю. У садку!

І чого вона сама про це не подумала? Так вихвалялася своїм фотографічним ліцеєм, проте ніколи не зробила жодної фотки в цьому домі, наче старих людей не можна фотографувати. Їй зробилося ніяково.

— Краще приходь завтра. Ніколи нічого не знаєш. Люди, буває, після наркозу не прокидаються.

— Ви ж обіцяли!

— Ну, обіцянка за обіцянку. То як?

— Гаразд, — погодилася Лінка, вдаючи, наче роздумує.

Іноді Лінці здавалося, що її так поглинає позашкільне життя, що ліцей зробився якимсь незначним додатком. Вона майже щодня ходила на Нобеля, тепер ще й до лікарні. Їй вдавалося заробляти на ліцей, проте для навчання часу не залишалося.

Уранці Лінка прокинулася, підбадьорена думкою про пообідню фотосесію пана Антонія. Заняття треба було якось пережити. Навіть уроки фотографії вже не так її захоплювали, як раніше, мабуть, через те, що на них верховодив Азор зі своїми прибічниками, Мариською й Зузою. Завжди важко пасти задніх. Крім того, довелося зізнатися, що вона постійно щось завалювала. Що ж, нелегко бути найкращою на уроках фотографії, якщо вона весь час не виконувала домашніх завдань і проектів. Наближався термін підготовки річного проекту. Часу залишалося тільки до травня. Роботи учнів мали показати на виставці. На початку червня в ліцеї відбувалася виставка, а після неї пікнік. Лінка не лише не знаходила на все це часу, їй бракувало ідей. Після розмови з пані Юлією Лінка справді почала фотографувати більше, навіть щодня, але їй здавалося, що це не для неї. Воліла присвятити справі більше часу, зосередитися. Крім того, фотоапарат був занадто важкий, щоб скрізь його тягати. «Ех, — подумала дівчина. — Нарікаю й нарікаю, а тут треба просто взятися до роботи», Адже вона не може розчарувати пані Юлію. Передусім її. Крім того і мама, і Адам теж, мабуть, хотіли би побачити її успіхи. Вони б нею пишалися, якби побачили на виставці гарні фото.