Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

— Ви були занадто бідний…

— …що покинула мене. Навіть моя дружина не знала, що сталося насправді. Розумієш, коли опиняєшся в лікарні, хочеться якось усе виправити. А якщо виправити не можна, то бодай поділитися з кимсь. А тепер дай мені води.

Лінка піднесла пляшку до вуст старого. Пан Антоній пожадливо ковтав.

— Та й спраглий же я після цієї розповіді! — засміявся він. Пан Антоній здавався щасливим. Мабуть, через те, що нарешті комусь розповів, як усе було насправді. Лукаш мав рацію, не був це жодний мезальянс.

— А ви знаєте, що з нею сталося?

— Тепер однаково запізно.

— Чому?

Старий махнув рукою, аж крапельниця похитнулася.

— Обережно!

— А як там мій сад?

— Прийде Лукаш…

— Це твій хлопець, той Лукаш?

— Ні, лише товариш.

— Товариш, товариш, усі так кажуть.

— У мене самі товариші. А хлопець… Зрештою, яка різниця.

Задивилася у вікно. Був погожий сонячний день. Коли Лінка знову перевела погляд на пана Антонія, той уже спав. Дівчина навшпиньках вислизнула з палати, востаннє глянувши на сплячих стареньких. Усі дрімали з відкритими ротами, звідки в різному ритмі вилітали похропування й посвистування. Тихо зачинила двері.

Лише доходячи додому, Лінка згадала, що на неї чекає розмова з матір’ю. Мало того, що в неї геть не було сил після цього сповненого вражень дня, то вона ще й не знала, чого власне сподіватися. Нотацій? Крику? Від самої думки Лінці ставало зле. Вона була втомлена й сердита. Мати чекала на кухні. Кай, мабуть, уже спав, Адам сидів у себе й працював.

— Я залишила тобі обід, — сказала мама.

— Щось мені не хочеться.

— Твої улюблені макарони з тунцем.

— Супер.

Лінка справді не хотіла, щоб це вирвалося з таким сарказмом. Ну чому завжди, коли вона боялася, то нападала першою? На щастя, мати не звернула уваги на її тон.

— Я сьогодні багато думала про все це. Ти багато працюєш у цього пана…

— Антонія.

— Так. По кілька годин щодня. Три або й чотири рази на тиждень. Останнім часом практично щодня. Тобі платять?

— Ну, мамо, якби не ці гроші, то мені б не було чим заплатити за ліцей.

— Тобі вистачає?

Лінка стрималася від якогось ущипливого зауваження.

— Я отримую десять злотих за годину. Вистачає і на ліцей, і на дрібні витрати.

— Ти задоволена?

— Цією роботою?

Розмова почала нагадувати Лінці якесь інтерв’ю.

— Ну, так… Мамо, мені дуже пощастило. Не доводиться роздавати флаєрів на вулиці чи клеїти пробники в друкарні. Крім того, ми з паном Антонієм подружилися.

— Подружилися? Щоб він тільки не виявився якимсь…

— Ким? Збоченцем? Педофілом? Адже йому вісімдесят років, мамо, що ти таке кажеш! Крім того, невідомо, що тепер буде з моєю роботою. Пан Антоній лежить у лікарні, його оперуватимуть. Звісно, пан Даріуш, його син, сказав, щоб я приходила й далі, але до лікарні, але я ж не можу брати гроші за те, що його провідую…

Лінка раптом відчула страшенну втому. У неї не було сил відповідати далі.

— Це щось серйозне?

— Невідомо. Мамо, я просто падаю від утоми.

— Я пишаюся твоєю статтею. І… ще я хотіла тобі сказати, що ти дуже мужня.

Мужня? Нічого собі. Отже, наступного скандалу не буде. Може, це слово, якого вона досі ніколи в житті не чула, а може, якась лагідність у маминому голосі викликали в Лінки почуття спокою, наче вона знову була дитиною, такою, що принесла додому п’ятірку, а батьки її хвалять.

— Ти щось казала про якісь макарони? Знаєш, якщо чесно, то може, я трохи б під’їла?

Адріан порозкладав на письмовому столі книжки й зошити. Старанно, сподіваючись, що це допоможе йому зосередитися. Тоді ручки, рядочком. І ще олівці. А тоді зітхнув. Йому так її бракувало. Він мріяв про те, щоб торкнутися Лінчиного волосся, скуйовдити його, як колись. Але це, звісно, було out of question , годі й мріяти. Найгірше, що навіть поговорити про це не міг. Батько після маминої смерті наче провалився до якоїсь чорної прірви. Адріан іноді замислювався, чи це кохання, чи швидше докори сумління. Тато не міг собі пробачити, що нічого не помітив, що замало цікавився тим, що відбувалося вдома. Що не зміг запобігти.

В Адріана не було жодного друга, якому можна було розповісти про те, що сталося. Весь останній рік його найкращим другом була Лінка, це з нею він ділився усіма своїми справами, тим, що його хвилювало чи засмучувало. Тож він продовжував писати до неї мейли, яких ніколи не вишле. У папці «Робочі копії» їх назбиралася чи не сотня…