Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

— Немає мови. Зрештою, його в мене більше немає.

— Як це так, — мати справді рознервувалася, — щоб неповнолітня дівчина виступала як гостеса на корпоративі! Це ж підсудна справа! От побачиш, я його знайду й до суду подам!

— Подай на мене, бо я підробила твій підпис, якщо ти вже так конче хочеш знати. Я була впевнена, що ти на таку роботу не погодишся, а мені були потрібні гроші. Щоб тобі не довелося їсти макарони із сіллю!

— Ти підробила мій підпис?

— Звичайно. А тепер дай мені спокій. Я мушу закінчити текст. І може, ти нарешті припиниш мене повчати? На себе глянь!

— Що тут відбувається? — у дверях стояв Адам із Каєм. Вони саме повернулися зі школи.

— Нічого. Я щойно саме довідалася, що моя донька підробила мій підпис, щоб змогти танцювати як шльондра на корпоративі для хтивих типів десь під Варшавою. Заявляє мені це навпростець і зовсім не соромиться! Ще й пащекує!

Лінка затулила долонями вуха й чекала, доки вони собі підуть.

— Зроби щось, — тільки й сказала мати, проте Адам мовчав. Лінка всміхнулася до нього. Може, Адам усе-таки на її боці?

Лінка встала і, позіхаючи, попленталася до ванної. Дорогою роздумувала: мити голову чи ні. Вона геть забула про вчорашню сварку. Думала лише про зустріч із редакторкою «Випускника». Виявилося, що це дуже популярний журнал. Проминаючи кухню, почула тиху розмову. Але побачивши її, мама й Адам відразу замовкли, і Лінка здогадалася, що говорили вони про неї. Авжеж, не треба було вчора пащекувати, краще б змовчала й щось вигадала. Мати сиділа за столом випроставшись, неначе чекала на неї. Адам нервово мив посуд.

— Ти дуже погано вчинила, доню, — озвалася мати.

Вона майже декламувала, ніби брала участь у якійсь виставі.

— Я вирішила… Ми вирішили, що тебе буде покарано.

— Покарано? — здається, це вперше в житті її покарають. Ну-ну, цікаво, що ж це буде.

— Тобі заборонено будь-куди виходити.

— Що таке?

— Сидітимеш удома, — утрутився Адам.

— Тобто?

— Нікуди не ходитимеш, жодних зустрічей, жодних вечірок, кіно, нічого такого. Ліцей — і відразу додому.

Лінка ледь помітно посміхнулася. Вона відчувала, що в ній прокидається якась непокора, але зупинитися не могла.

— Перепрошую, — сказала вона. — А ця заборона відколи? Від вересня? Сім чи вісім місяців уже діє? Я від початку року жодного разу не була в кіно, на вечірках була, авжеж, тричі, а що стосується зустрічей із друзями, то їх можна перелічити на пальцях однієї руки. Після уроків я зазвичай працюю, у вихідні теж. Ми ж про це говорили, мамо! Не певна, чи знаєте ви, але крім того, що я займаюся цим стареньким добродієм, я й прибираю в його домі. Я ледве перебиваюся, бо якби не те, що обідаю через день, мені б узагалі не вистачало. Так що це прекрасне покарання, ви просто хеппі, але в моєму житті це нічого не змінює.

Мати й Адам перезирнулися якось ніяково.

— А тепер дозвольте зварити собі каву, бо на мене чекає напружений день. У мене ліцей, потім зустріч у редакції «Випускника», а ввечері мушу йти на Нобеля, бо я пообіцяла панові Антонію. Я так розумію, що на жодну із цих розваг ваша заборона не поширюється?

Лінка пішла до ліцею з важким серцем. Іноді вона відчувала, що вдача в неї складна. У таких ситуаціях, як ото вранці, недоліки її характеру вилазили мов шило з мішка. Тоді вона ставала безжальною навіть до рідної матері. З іншого боку, дівчина знала, що в цьому винна й утома. Увечері вона редагувала статтю й надіслала її пані Мазур лише після півночі. Журналістка пообіцяла, що прочитає текст іще сьогодні й відразу з ними зустрінеться. Усе тому, що текст мав піти до наступного номера. Їм пощастило. Виявилося, що тема дуже актуальна, до того ж, статтю треба було опублікувати навесні, а не влітку, коли читачі таким не цікавляться. Лінка відчувала збудження й водночас страшенну втому, яка постійно загрожувала такими вибухами. На уроках дівчина сиділа мов на голках, так боялася, що скаже редактор журналу.

Редакція «Випускника» знаходилася в похмурому будинку на Лазенковському шосе. Звісно, Оскар сказав їй, де саме, бо вона ніколи там не була й не знала навіть, як зветься ця довжелезна вулиця з пішоходними мостами, що аж гула від автомобілів. Лінку знову вразило, як добре Оскар вивчив Варшаву.

За шибкою сидів портьє, попивав чай зі склянки й закушував мисливською ковбаскою. Він удивлявся в маленький телевізор, де показували якийсь фільм про війну. На екрані безгучно пересувалися танки, звук було вимкнено.