Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

— Ти не шкірся, бо зараз нас самих висміють, — бурчала вона, заглибившись у свої нотатки.

— Аж ніяк. Усі люблять розповідати про себе, от побачиш.

Як виявилося, він мав рацію.

— Бо найгірше — ця постійна відсутність бабок, — сказала коротко стрижена дівчина, та, яка вчилася з Лукашем. — Нічого не можеш собі дозволити, а в цій клятій Варшаві все таке шалено дороге. І тебе аж чорти беруть, бо не маєш ані на каву, ані на будь-що.

— Або купуєш собі ту каву, а потім жереш макарони із сіллю й олією з дисконтного магазину, за злотий п’ятдесят, бо зовсім грошей нема.

— Ну, це так дістає… Усі чекають, що хтось поїде додому, або чиясь стара приїде із запасами. Іноді здається, що якби не Марек, то ми б тут з голоду виздихали.

— Я колись підробляв трохи на будівництві, товариш мені цю роботу залагодив, але нелегально, без жодного контракту, я носив там різні речі… І якось повертаюся такий замучений, десята вечора, а я знаю, що в холодильнику порожняк, і мене аж млоїть. А тут Марек сидить, наче якийсь король, а на столі повно різної всячини, котлети, відбивні, квасоля по-бретонськи в банках… І каже, що мама була. І всім з нами поділився.

— Тоді розкажіть мені про цю роботу на будівництві, — наважилася втрутитися Лінка.

— Ого, а чого це ми на «ви»! Чуєш, Магдо, ми вже якісь старі точно, молоді прийшли й викають…

— Окей, розповіси?

— Та немає чого розповідати. Я був за такого собі помічника, принеси-подай. За тиждень руки були такі, що я не витримав. Ніхто не попередив, що працювати треба в рукавицях!

— А тепер?

— Тепер краще. Працюю в кав’ярні, варю каву, подаю тістечка, як у раю.

— Ну, і як? — поцікавився Оскар.

— Що як?

— Як почуваєшся після першого в житті інтерв’ю?

— Божественно. Чудово. Як у тій кав’ярні, як у раю.

— Усі свої питання поставила?

— Не смійся з мене. Ця розмова… якось поточилася сама. Це погано чи добре?

— Залежно, чи довідалася ти про те, що хотіла.

— Що ми хотіли.

— Я лише допомагаю. Жартую. Я просто тебе підколюю. Може, ти трохи нерішуча, та взагалі було добре. Тепер так: ти пишеш, а я збираю статистику. Надішлеш мені те, що маєш, я додам своє й поредагую, окей? Та спершу пошукай трохи в інтернеті, може, ще з кимсь побалакаєш.

— Гаразд.

Начебто вони мали робити все разом, та Лінці здавалося, що Оскар хоче командувати, а більшість роботи лягає на неї. І все-таки вирішила не здаватися. Він ще побачить, як вона вміє працювати, і здивується, прочитавши всю статтю.

Їй вдалося відшукати ще кількох людей, які погодилися поспілкуватися з нею. Лінка зрозуміла, що це справді її захоплює. Пошуки співрозмовників, формулювання запитань, та найбільше її цікавили всі ці оповіді. Лінка усвідомила, що кожна людина — мов сезам, повний скарбів. Фотографувала тих, хто погодився. У різних ситуаціях, не конче пов’язаних з роботою, про яку вони розказували. І це теж було класно, бо фотографії їм подобалися, їх кидали на Фейсбук, а потому, як її «лайкнули» кількадесят осіб, Лінка аж запишалася собою.

— Що робиш? — запитала мама, заходячи до кімнати, не постукавши. Як завжди.

— Можна стукати, — буркнула Лінка, проте не надто рішуче. — Статтю пишу. Про молодих людей, які шукають роботу.

— Цікаво! Дай прочитати.

Лінка підсунула мамі лептоп і звільнила стілець, а сама сіла на ліжку. Серце в неї аж тенькнуло, бо це справді дивне почуття, отак сидіти й дивитися, як хтось читає твій текст. Наче очікуєш на вирок.

— Ну, і як?

— Чекай… Це чудово! Але звідки ти знаєш ці всі історії про дівчат, які танцюють на корпоративах? Мабуть, вигадала? Неймовірно!

— Журналіст не вигадує!

— О, ще й як! Купи собі якийсь бульварний журнальчик і почитай. Але серйозно, звідки? Хтось тобі розповів, якась подружка? Зажди… — мама втупилася в екран. — Магда. Хто така ця Магда? Це ж не твоя однокласниця? Це явно невідповідна для тебе компанія, дівчата, які намагаються так заробляти, — мати говорила дедалі швидше, чимраз більш обурено. — Я розумію, що вона бідна, але таке й уявити неможливо! Така робота — це майже проституція! Наче шльондра!

— Що ж, у такому разі я шльондра.

— Халіно!

— Бо Магда — це я. А що тобі відомо про злидні? Ти коли-небудь їла макарони із сіллю? Намагалася заробити хоч щось будь-яким чином?

— Тобі не доводиться їсти макарони із сіллю.

— Ні, бо холодильник повний, хоча ти постійно повторюєш, що в тебе немає грошей. Я ж мусила заробляти на ліцей!

— Негайно дай мені номер телефону того, хто взяв тебе на цю роботу!