Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

Папка:Робочі копії

Від: adrian@priv.poczta.com

До: linka@gmail.pl

Ліночко,

Ти й не уявляєш, що я відчуваю. Даремно я надіслав Тобі того листа, але Ти мене страшенно вразила. Мені було дуже боляче. Зрештою, боляче щоразу, коли я бачу Тебе в ліцеї на перервах. Ти так близько, і водночас так далеко. Щоразу, коли думаю, скільки Твоїх найкращих почуттів я змарнував через власну дурість, як скривдив Тебе. Мені так хочеться торкнутися Тебе, поцілувати. Я намагаюся готуватися до випускних, щоб трохи забутися, але в мене не дуже виходить. Усе весь час згадується. Якими щасливими були ті кілька місяців із Тобою! Гадаю, що невдовзі складу іспити й зникну назавжди із Твого життя. У хвилини повного розчарування мені здається, що тоді буде легше, бо бачити Тебе щодня в коридорі — це невимовні тортури. А тоді мене охоплює страх. Невже це буде кінець? Справді кінець? І я ніколи більше Тебе не побачу?

Знаєш, як я Тебе кохаю?

А.

Лінка не зовсім уявляла собі, як це краще зробити. Пан Антоній не хотів, аби син довідався про синю течку, а Лінка була майже переконана, що коли передасть йому батькове прохання, він супроводжуватиме її під час пошуків. Тому дівчина квапилася, сподіваючись застати вдома тільки пані Стасю. А вже їй вона наплете, що там якісь документи. Подзвонила, але ніхто не відчиняв, і Лінка натиснула на клямку. Справді, пані Стася не чула дзвоника, бо пилососила внизу. Лінка силкувалася перекричати галас.

— Доброго дня! Пан Антоній просив, щоб я дещо взяла з його кімнати й принесла до лікарні, можна?

— Що таке? — літня пані була глухувата, а що пилосос продовжував гудіти, вона взагалі нічого не чула. Зрештою, вимкнула його й кивнула головою, коли Лінка повторила запитання.

Дівчина вибігла нагору й відразу знайшла потрібну полицю і течку. Звичайно, вона б радо зазирнула досередини, проте втрималася. Удаючи, наче дуже поспішає, Лінка побігла до дверей. Краще, щоб пані Стася не почала допитуватися. Завивання пилососа раптом ущухло.

— Я цю течку знаю, — озвалася пані Стася й схопила Лінку за руку.

Лінка здригнулася. Пані Стася міцно стискала її за плече, дивно, що слабовита старенька виявилася такою дужою.

— Знаєте? — перепитала Лінка таким тоном, наче йшлося про щоденну газету. — Цю папку прохав принести пан Антоній… Я не знаю, що там.

— Зате я знаю. Навіть тепер він не може про неї забути, старий дурень.

— Про неї?

— Іди вже, — старенька відпустила її. — Нехай уже. Це, мабуть, однаково не триватиме довго.

Лінка проковтнула слину.

— Що ви маєте на увазі?

— Та ж він важко хворий. Це невдовзі скінчиться.

— Неправда! Не кажіть такого!

— Згадаєш мої слова, я в житті набачилася. Люди помирають, навіть ті, хто не поспішає на той світ.

Лінка вибігла на вулицю, порушуючи всі можливі правила дорожнюю руху, перетнула дорогу й ускочила до автобуса. Втиснувшись у сидіння, вона намагалася заспокоїти калатання серця. А тоді легенько зняла гумки з ріжків течки. «Я тільки зазирну, — подумала вона. — Адже це нікому не зашкодить». Побачила аркуші: білі, світло-рожеві, у лінійку, усі помережані рівними рядками акуратних літер. І ще кілька чорно-білих фотографій, вибляклих від часу. Відхиливши крильце течки, Лінка роздивлялася дівчину зі світлим волоссям, зібраним у кінський хвіст. Незнайомка й справді була дуже вродлива. Раптом Лінці зробилося ніяково, що вона отак нишпорить у чужих спогадах. Яке вона має право? Автобус зупинився в центрі. Треба було ще пересісти на трамвай, щоб доїхати до лікарні.

Коли вбігла до палати й побачила порожнє ліжко, їй здалося, що вона чує слова пані Стасі: «Він тяжко хворий. Це не триватиме довго».

— Де він?! — скрикнула дівчина.

Якийсь дідок прокинувся і щось пробурмотів. Другий дивився так пильно, що Лінка знітилася.

— Його забрали! — промовив старенький так голосно, що Лінка аж підстрибнула з переляку.

Палата раптом закружляла довкола неї, Лінці стало недобре. Перед очима маячіла картина тіла, прикритого білим простирадлом.

— На аналізи! — гаркнув за мить дідок.

Як і всі глухуваті люди, він говорив заголосно.

— О, вже їде! Пане Антонію, онука, певне, перелякалася, — звернувся він до старого, що саме в’їжджав на візку до палати. — Певне, дуже за вас непокоїться.

Лінка відчула таку слабкість, немовби страх, що примушував її якось триматися, раптово попустив. Сіла на ліжку, а тоді розплакалася.

— То кажеш, що вона на тебе нагримала? — пан Антоній поклав течку на ковдру й обхопив її руками.