— Перепрошую, — Лінка підбігла й схопила мобільник.
Вона геть забула, що в ліцеї заборонено користуватися телефонами.
— Спасибі, спасибі, що подзвонили! Дуже вам дякую, я так хвилювалася! — вигукнула вона на цілий клас.
Усі на неї витріщалися, а вона аж підстрибувала з радощів.
— Вийшло, вийшло! Операція пройшла вдало!
— Це хтось рідний? — запитала математичка.
— Ну, так… Це пан Антоній. Мій… дідусь.
А тоді повернулася до дошки й дописала завдання.
На перерві до Лінки підійшов Оскар. Дівчина сиділа на канапі в переході між коридорами й метляла ногами від щастя.
— Я й не знав, що ти так заприязнилася із цим паном Антонієм. Це той, у кого ти працюєш?
— Так. Я теж не знала, що так цим перейматимусь. На щастя все добре закінчилося. Я так хвилювалася. Слухай, до речі, а як би ти взявся за пошуки якоїсь людини?
— Тобто когось, хто зник? Є така організація «Ітака»…
— Ні, не в цьому справа. Я тобі розкажу, але пообіцяй, що нікому не розпатякаєш.
— Звісно!
І Лінка переповіла йому всю історію.
— Розумієш, треба порозпитувати на цій Саській Кемпі. Може, удасться відшукати художників, яким вона позувала… Якщо ті ще живі. Це трохи неначе журналістська робота. Але ти ж таке любиш, га?
— Ну… мабуть, що так.
Вони й не помітили, коли задзеленчав дзвінок. Разом пішли на урок історії, добряче запізнившись. Звичайно, Азорова банда відразу почала перешіптуватися й пліткувати про них. Але Лінці було байдуже. Вона мала нову мету.
Удома відразу залізла в інтернет. «Художник Саська Кемпа», — набрала в Гуглі. Вискочили численні адреси й телефони. Було навіть кілька портретистів. Та переважно всі вони народилися в сімдесяті або шістдесяті. «Замолоді», — зітхнула Лінка. Звичайно, могло трапитися, що хтось із них походив з мистецької родини, і його батьки могли щось пам’ятати. Лінка почала нотувати їхні мейли, щоб написати листа, аж тут її увагу привернуло оголошення: «Свято Саської Кемпи. Вернісаж „Художники Саської Кемпи 1900–2012“». «Ось воно!» — зраділа Лінка. Коли цей вернісаж? У травні! Це вже невдовзі! Дівчина знову відчула приплив адреналіну. Оце і є та журналістська жилка, про яку говорив Оскар.
Папка:Робочі копії
Від: adrian@priv.poczta.com
До: linka@gmail.pl
Лінко!
Я знову бачив Тебе із хлопцем із Твого класу. Що вас об’єднує? Знаю, що після всього, що сталося, не маю права навіть питати. Але відчуваю такі ревнощі… Ти й не підозрюєш, як мене це мучить. Уявляю собі, як ви цілуєтеся, розмовляєте й почуваюся так, наче мене хтось ножем ріже. Знаю, знаю, це не моя справа. Та що мені робити, якщо Ти снишся ночами? Якщо я не можу навіть дивитися на «Оксамит»? Бо якби зайшов досередини, то плакав би, мов дитина, мов останній слабак. Я розумію, що мужчина не може бути таким вразливим, я мушу опанувати себе, щось зробити, але не можу. Ти так близько, достатньо руку простягнути, і водночас — так далеко. Проходиш повз мене в коридорі й відвертаєш погляд.
Я знаю, що заслужив на все це.
Але я так страждаю, Лінко.
А.
* * *
Пан Антоній вийшов з лікарні, нині вона мала відвідати його вже на Нобеля. Штовхнула хвіртку й перше, що помітила, це сад, який протягом цих двох тижнів, коли вона тут майже не бувала, неначе ожив. «Лукаш таки впорався», — подумала Лінка. Цікаво, чи приходитиме він і далі, і чи побачаться вони взагалі. Люди — немов супутники. Приходять, ідуть геть. Із Лукашем вона давно не розмовляла, хіба що бачилися раз, коли Лінка прийшла по ту синю течку. Потому він не намагався з нею зустрітися. Може, йому тоді здалося, наче вона за ним упадає? Лінці зовсім не хотілося, щоб так вийшло, їй шкода було втратити друга. Мабуть, коли він приведе до ладу садок пана Антонія, то зникне назавжди з її життя. Адже нічого спільного, крім цього саду, у них не було. Шкода. Може, якби в неї щось склалося з Лукашем, то вдалося б забути Адріана?
Хтось погукав її з вітальні. Панові Антонію постелили на дивані.
— Добре, що ти почула. Бо вибігла б нагору, побачила порожнє ліжко й відразу б перелякалася, га?
— Напевно, — усміхнулася йому Лінка.
— Чайку тобі зробити? — погукала з кухні пані Стася.
— Будь ласка! — відповіла Лінка. — Пані Стася нині така привітна…
— Мені здається, — пошепки мовив пан Антоній, — що вона до мене трохи, ну, прив’язана. Що хвилювалася за мене.
— Звичайно, — відповіла дівчина. — Як ви почуваєтеся?
— Чудово, дитино. Так, наче нове життя виграв у лотерею.
Читать дальше