Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

— Я хотіла вам це віддати, — простягнула листа старенькому. Але пан Антоній раптом зніяковів.

— Заховай, може, іншим разом. Мені б не хотілося, щоб Стася його знайшла. Розумієш, це старі справи, а лист… Нехай буде в тебе. Може, колись знадобиться. У моєму віці життя може виявитися коротшим, ніж ми гадаємо.

— Припиніть, будь ласка!

— Добре, добре. Бачу, що мій чорний гумор тобі не до вподоби.

На святі Саської Кемпи уся вулиця Французька була буквально заставлена ятками. Лінка не могла втриматися, зупинялася біля кожної з них. Намиста, керамічні сердечка, хутряні котики. Може, купити такого Каєві? Удома в малого був рудий котик із чорними блискучими очима. Кай обожнював його й ласкаво називав Муфтиком. «Що ж, Муфтик отримає товариша», — подумала Лінка, платячи аж двадцять злотих за чорного котиська. Подарує малому на день народження.

Крім яток, на Французькій було чимало аматорських театральних і музичних гуртів. Хтось співав пісні Осецької, якийсь хлопець грав на пляшках, наповнених водою. Звуки зі сцени змішувалися із плачем дітей, яким батьки щойно відмовилися купити повітряну кульку чи цукрової вати. Невизначена квітнева погода нарешті зробилася по-справжньому весняною. Лінка зняла плаща й звернула на вулицю Захисників.

Десь тут має бути галерея, у якій півгодини тому почався вернісаж. Лінка наддала ходу.

Галерея була невеличка. Відвідувачі, переважно, на жаль, молоді, тому — як відразу оцінила Лінка — непридатні за віком, попивали червоне вино, яке щедро наливала їм якась літня пані, мабуть, одна з художниць, убрана в коричнево-червону сукню й коралі з мушель. Крім неї в залі не було нікого старшого, зрештою, галерея однаково світила пусткою. Лінка почала роздивлятися картини, їй ніяково було роздивлятися тільки людей. Зрештою, картини виглядали цікаво, хоча й підібрані невідомо за яким принципом. Вулиці, портрети, натюрморти… Дівчина вдивлялася в обличчя портретів, сподіваючись, що відшукає дівчину з фотографії, от-от десь натрапить вона на це волосся, зібране в кінський хвіст, ці вуста, очі. Але нічого такого не знайшла. На картинах часто повторювався підпис: «Менцель». Тут стільки його робіт, а митця немає?

Молодь почала виходити, і Лінка зрозуміла, що мусить щось зробити, інакше знову нічого не довідається, і залишиться з тим, із чим і прийшла. Що ж, доведеться йти ва-банк.

— Перепрошую, — підійшла до художниці, яка прибирала порожні пляшки й келихи. — Я шукаю пана Менцеля.

— А навіщо? — скрипучим голосом запитала жінка.

— Я домовилася з ним про інтерв’ю про виставку. Для «Активіста», — вигадала першу-ліпшу назву, яка спала на думку.

— Тоді нині в тебе вже нічого не вийде. Хіба що підеш до «Чорного кота» і він буде в стані з тобою балакати.

— До «Чорного кота»?

— Авжеж, він там завжди просиджує.

— А де це?

— Там, — показала жінка за вікном. — Недалечко.

Того «Чорного кота» Лінка шукала добрячих півгодини. Ніхто й не чув про таке місце. Нарешті дівчина перестала розпитувати перехожих і вирішила довіритися власній інтуїції. Звернула на одну з маленьких вуличок, абсолютно безлюдну. Дорогою навіть пса не перестріла. Зате знайшла бар.

Штовхнула двері й побачила кількох чоловіків, що сиділи за круглим столом з темного дерева. Перед кожним стояв кухоль пива, а поруч ще кілька порожніх.

— Ото колись була житуха! — вигукнув сивий вусань. — Дотації нам давали, стипендії з міністерства…

— Колись, колись… Ти вже й не пам’ятаєш, як воно було колись. Сподіваюся, таке ніколи не повториться.

Крім них у барі не було нікого. Офіціантка саме поставила перед вусанем чергового кухля з пивом та він цього навіть не помітив, бо втупився в Лінку, а за ним і решта його товаришів.

— Шукаєш когось? — поцікавився вусань.

— Я шукаю… художників із Саської Кемпи, — посміхнулася Лінка. — Хочу інтерв’ю зробити.

— Інтерв’ю, го-го! — зареготав худий, маленький чоловічок у костюмі й жовтій краватці. — 3 нами?

Лінка зніяковіла.

— До шкільної газети, — знову збрехала вона, може й даремно. — Але це так, при нагоді.

— Якій іще нагоді?

— Я хотіла б написати про виставку до шкільної газети, але насправді декого шукаю.

— Кого? — зацікавився вусатий.

— Колись тут, на Саській Кемпі мешкала така дівчина, і вона, кажуть, позувала художникам.

— Ой, скільки їх тут було, таких дівчат! — товстун у смугастому костюмі раптово пожвавився.

— Море, — підхопив інший.

— Непрохані вистрибували з усіх лахів і позували, у чім мати породила, заради мистецтва. Ото часи були…