Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

— Нічого, усе гаразд. Справа в тому, що лікарня — невеселе місце. А я хотіла би зробити вам погідні фотографії. Бо ви завжди такий веселий, у вас таке почуття гумору…

— Ти тільки тут мені не рюмсай, бо об’єктив замочиш, і що буде? Присунь мені крапельницю.

— Що ви збираєтеся зробити? Адже так не можна!

— Та ну, все можна, — засміявся старенький, а тоді обкрутив собі руркою крапельниці голову, а пляшку приставив до голови, неначе індіанське перо.

— Я вождь Сліпа Кишка, — заявив він і поважно кивнув головою.

Лінка клацала фотку за фоткою, у різних ракурсах. Вона ледь стримувалася, щоб не розреготатися. Радісний настрій передався й решті пацієнтів, а пан Антоній вочевидь був у своїй стихії. Виявилося, що в нього неабиякі акторські здібності! Старенький витягнув з рамки на ліжку графік температур і саме збирався зробити з нього човника, як до палати зайшла медсестра й суворо глянула на всіх.

— Що тут відбувається! Пане Антонію, будь ласка, повертайтеся до ліжка, а ви, панночко, перестаньте фотографувати. Це лікарня, а не якесь кабаре!

Пан Антоній слухняно заліз під ковдру й зробив смиренне обличчя, а тоді підморгнув.

— Пробачте, — Лінка намагалася врятувати ситуацію. — Але дідусеві нині страшенно весело. Може, це після ліків?

— Він не отримує жодних ліків, — сухо відказала медсестра.

Лінка заховала фотоапарат і сиділа тихенько. Медсестра обійшла палату. Хихотіння й смішки вщухли. Тож вона лише насварилася пальцем на пацієнтів і вийшла, залишивши двері відчиненими.

— Ну, і як фотосесія? — запитав пан Антоній, приклавши пальця до вуст. — Тільки тихенько, щоб та холера знову не прийшла.

— Чудово, — так само пошепки відповіла Лінка. — Справді. А тепер відпочивайте, бо завтра вам знадобляться сили.

— Авжеж, бо під наркозом доведеться попрацювати! Іди вже, дитино, йди, ти втомилася.

— О котрій ця операція?

— Уранці. Тримай кулаки.

— Триматиму, — пообіцяла Лінка. Їй раптом захотілося розплакатися.

— Не хочу більше бачити тут це сумне обличчя. Нічого зі мною не станеться. Маю до тебе прохання, — пан Антоній витягнув із шухляди конверта. — Якщо зі мною щось станеться, будь ласка, надішли цього листа.

То був звичайний конверт із адресою. Гренадирів, 18. Лінка гадки не мала, де це, та воліла не розпитувати, для кого призначено цього листа. Вона сподівалася, що їй не доведеться його надсилати. Швиденько вкинула конверт до торбини. Потиснула панові Антонію руку одночасно заплющуючи очі й силкуючись не розревітися.

— Перепрошую, панночко! — погукав один з пацієнтів, дуже хворий чоловік, такий худий, що здавалося — він от-от зникне.

— Що сталося? — Лінка підійшла ближче.

— А ви б не могли й мене сфотографувати? Я б хотів мати таку звичайну фотографію.

— І мене! — вигукнув другий.

Лінка відчула, як усередині їй щось стиснулося.

— Мабуть, я ще трохи залишуся, — посміхнулася вона до пана Антонія й приготувала фотоапарат.

Уже смеркалося, проте світла було цілком достатньо.

Розплакалася вона лише вдома, переглядаючи фотографії. Сміялася, дивлячись на ті із крапельницею на голові й у тюрбані, зробленому з газети, плакала, вдивляючись в обличчя старих людей, хворі, змучені. Але всі хотіли, щоб їх сфотографували. Для дітей, для онуків. Не дивно, що люди так люблять фотографію. Не дивно, що вона сама її любила.

Лінка заснула досить пізно. Їй снилася лікарня й пацієнти. Прокинулася о шостій ранку, перед очима стояв пан Антоній. Згадка про вчорашню фотосесію викликала на обличчі усмішку. Яке в нього чудове почуття гумору! А раніше вона цього так не зауважувала. Пан Антоній завжди жартував, проте лише в лікарні це зробилося помітним, мабуть тому, що там людям переважно не до смішків. Цікаво, а ця жінка, Олівія, була веселою? І чи жива вона? Чи можна її відшукати? Раптом крім утоми й страху Лінка відчула збудження. «Ого, у мені знову прокидається дух шукача пригод», — подумала вона. Того ранку вона збиралася до ліцею вдвічі довше, бо обіцяла собі, що триматиме кулаки за пана Антонія.

У ліцеї поклала мобілку з вимкненим звуком на парту. Вона знала, що цього робити не можна. Чекала на звістку, проте аж до обіду телефон не подавав ознак життя. Лінка міркувала, як довго триває така операція. Пополудні в них була математика, і вчителька знову викликала її до дошки. Невже математика мусить бути щодня? Мало їй учорашнього… Нині могла б дати їй спокій. Лінці ніяк не вдавалося зосередитися, коли почала записувати рівняння на дошці, побачила, що телефон вібрує на парті.