Вадим Собко: Справа прокурора Малахова

— Передумала? Ні, я не передумала. Але їхати зараз нам не можна. Послухай мене. От на одну тільки мить постав себе на місце Володимира Івановича… На місце людини, яка так багато хорошого зробила нам у житті. От приходить він додому, а нас немає, ми втекли, навіть не сказавши йому доброго слова, ніби злодії, наче наше майбутнє ми не по праву беремо собі, а хочемо вкрасти. Воно ніколи не буває справжнім, вкрадене щастя…

Любочка мовчала. Їй і самій така раптова втеча вже стала здаватися негарною, так, саме негарною і боягузливою. Ні, вони не втечуть, вони підуть, спокійно попрощавшись із Малаховим, сказавши йому чесно про свої почуття, подякувавши за все добро, зроблене в житті. І він напевне зрозуміє.

— А може… А може, ти не хочеш іти звідси? — перепитала Любочка, щоб перевірити і маму і себе.

— Ні, залишатися тут мені більше не можна, — просто і впевнено відповіла Ганна. — Але тікати крадькома я не буду. В житті все треба робити одверто, чесно, бо інакше ніколи не буде щастя.

Люба нічого не відповіла, тільки міцніше притулилася до маминих грудей.

Саме в цю мить з високих дверей обкому партії вийшов Володимир Іванович Малахов. Вийшов, постояв, дивлячись на вулицю, на біг машин, на млисте, рожево-темне небо і, не знаючи куди йде, рушив уздовж вулиці Артема. Люди проходили повз нього, і деякі навіть вітались, але він не впізнавав жодного обличчя. Довго йшов вулицею, дивлячись просто перед собою, завертаючи в якісь завулки і не можучи пояснити собі, чому завернув ліворуч, а не навпаки.

Ще раз завернув за ріг і спинився. Нічна панорама величезного металургійного заводу розкрилася перед його очима. Високі освітлені доменні печі стояли, важко упершись у землю, і нагадували могутні тури на шахматній дошці. Каупери зводилися в небо, зв'язані по чотири, ніби патрони в обоймі. Біля коксових батарей то тут, то там спалахувало біле світло, воно розгоралося все ясніше і ясніше, здавалося, от-от охопить весь завод і спалить його. Біла хмаринка пари з’явилася над зливою світла, і воно починало рожевіти, слабшати, потім червоніло під струменями води і, нарешті, зовсім пригасало, щоб за мить знову вирватися вже з іншої печі, ніби оновлене в її до біла розпеченому череві. Потім у темряві раптом з’явився і полився вниз по невидимому узгір’ю темночервоний, майже вишневий потік розпеченої лави. Він спливав усе нижче, розбиваючись на дрібніші струмки, і, здавалося, все міг спопелити на своєму шляху. Це з круглого, схожого на величезну чарку, вогнетривкого ковша вилили доменний шлак. Хто хоч би раз у житті бачив його зловісну, тривожну заграву, ніколи не забуде це видовище.

Темне небо над заводом весь час мінилося барвами від зеленуватосиньої до вишневочервоної. Сухо шипіла вода біля коксогасних ям, перегукувалися на коліях паровозики, тягнучи важкі вагони. Завод жив своїм усталеним, рівномірним життям, пив воду, поїдав довгі ешелони руди і вугілля, дихав височенними трубами. Він лежав на горі, як незборимий, добрий велетень, і силу його ні зміряти, ні подолати не зміг би ніхто на світі.

Малахов перевів погляд туди, де небо набирало трохи жовтуватого відтінку, і теж побачив ліс високих димарів і скруберів, переплетених товстенними трубами. Там була тиша, тільки чихкала пара, світло палало рівно, не зриваючись на сполохи. Саме там, у лабораторіях хімічного заводу, Марія Іванівна Басова провадить зараз свій другий дослід.

Прокурор одвернувся від заводу і знову пішов навмання, не розбираючи шляху. Якісь маленькі, густо заплетені диким виноградом будинки проходили повз нього, це вже була далека околиця міста. От і будинки скінчилися. Він вийшов у степ, осінній, випалений, червонуватокоричньовий, а місцями аж чорний донецький степ, і довго йшов польовою дорогою, збираючись на гору.

Прохолодний нічний вітер ударив в обличчя, Малахов спинився, глянув назад і побачив далеко внизу море вогнів величезного міста з його заводами, ясно освітленими вулицями і багатоповерховими будинками.

У тиші завмер нічний осінній степ. Налякані першим холодком, вже давно поснули цвіркуни. Вітер приліг і заснув десь у байраці. Малахов стояв, дивився на місто, а пам’ять, ніби навмисне, виривала з минулого вечора якісь найболючіші шматки і послужливо показувала йому знову, ніби навмисне хотіла роз’ятрити криваву рану.

«…Формаліст Малахов мало не зірвав найважливіші досліди, проваджені на хімічному заводі, досліди, вагу яких важко переоцінити, — це виступає другий секретар обкому, невисокий на зріст, кругловидий і дуже добродушний на вигляд Поляков. — Нічого він не зрозумів у рішеннях двадцятого з’їзду, порядкував долею людей, ніби якийсь самодержець…»