Вадим Собко - Справа прокурора Малахова

— Завтра я до вас на завод неодмінно приїду, — сказала вона Басовій.

— Прошу, — вклонилася директорка. — Тож не забувайте: не раніше, як за годину.

Посміхнулася, наче бажаючи підбадьорити Ганну, і вийшла.

— Ну, що ти туди наскладала? — схиляючись над чемоданом і розкриваючи його, запитала Ганна. — Ще година у нас попереду, поспішати нічого. А ти в мене господиня справна, майже нічого не забула.

Вона перебирала речі і вдавала, ніби дуже зайнята цією справою, а думка її весь час поверталась до одного: що вона зробить через годину?

«Як це що? — розсердилася на себе Ганна. — Через годину я піду звідси назавжди».

— Мамо, — озвалася Люба, — давай підемо зараз, не чекаючи, може, десь у садку погуляємо.

— Боїшся? Не бійся, Любонько, ніщо змінитися не може.

— Я тобі скажу… Мені не хочеться зараз Володимира Івановича бачити. Ніщо, напевне, не зміниться, а всім нам від того ще болячіше буде.

— Це правда. Що ж робити?

— Їхати зараз.

— Ні, ми поїдемо через годину. Володимир Іванович тут нічого не змінить.

Ганна закрила кришку чемодана, клацнули тугі нікельовані замки.

— Ну, от і добре, здається, на перший раз все взяли. Іди сюди, Любонько, — сказала вона, лягаючи на тахту.

Люба підійшла, прилягла, поклала голівку мамі на груди.

Як той час повільно йде, уявити собі неможливо. На годиннику стрілки ніби поприклеювалися до циферблата, їх цвяхами поприбивали, не хочуть ворушитися — і край. Але година ця мине, неодмінно мине, і вони поїдуть і стануть жити зовсім інакше.

Лягаючи, мама пригасила горішнє світло; в їдальні тьмяно горить тільки одна лампочка, і від того на очі налягає тепла півсутінь. Ось обличчя батька визирнуло з неї, забинтоване і все-таки дуже гарне. Чому він тут опинився? Як це могло трапитись? От уже зник батько, а замість нього Басова знову ходить по кімнаті. Правда це чи тільки здається? Може, вона засинає? Ні, не має вона права в таку годину спати. Не має… Не має…

Повіки опиралися мить і нараз піддалися солодкому сну.

Посміхаючись, дивилася Ганна на стомлене обличчя Люби. Ось уже і дихання стало тихим, рівномірним. Як несподівано зборов її сон. Це, мабуть, далося взнаки нервове напруження останніх днів.

Ганна лежала нерухомо, щоб нічим не потривожити дівчину, а думки її все поверталися до Боровика і Малахова, до того, як вона житиме завтра. Тепер усе це вже перестало здаватися простим і ясним. Вона уявила, як заходить Малахов у покинуті кімнати, і мало не застогнала.

Страшно піти отак з кімнати, де щасливо (а може, це тільки здавалося, що щасливо?) прожито стільки років. Іти треба, неодмінно треба, бо Люба не залишиться тут ні на день.

Потім думки перебігли до лікарні, де чекає завтрашнього ранку Сергій Боровик. Сидить він там і гадки не має про болі і вагання Ганни. Зворушлива та історія з німецькою жінкою; в ній він весь, його характер до найменшої рисочки. Отакий він і є і таким треба його сприймати, або забути зовсім.

Але забути Боровика неможливо. Хоч би вже через ті страждання, заподіяні йому, вона вже ніколи його не забуде. Спочатку майже непомітний відгук ніжності тепер зробився сильнішим, відчутнішим. Тільки цього невистачало! Що це вона тепер, мріятиме про нього?

Ганна оглянула кімнату, спинилася поглядом на чемоданах. Ні, ніщо не зміниться, вони підуть звідси через годину або коли завгодно, тут не може змінитися ніщо.

Знову думки Ганни звернулися до Малахова. Мабуть, стоїть він зараз перед бюро обкому і звітує за все, зроблене в останні дні. Для нього це навіть не трагедія, це катастрофа, повна руйнація всіх тих розумінь і уявлень, які складалися в нього роками.

Він прийде додому знищений, може, навіть принесе з собою сувору догану або якесь інше партійне стягнення. Після розмови з Басовою в тому вже не може бути сумніву.

Але ніщо її не спинить, Ганна піде, бо жити далі тут неможливо. А до того ж на світі існує Сергій Петрович Боровик, і про нього хочеться думати. Ох, як все складно, як все заплуталося. Одне тільки ясно, отак, крадькома, не глянувши в очі Малахову, ніби щось вкравши, іти з цієї квартири не можна. Як завжди, і тут Басова була права.

Любочка раптом здригнулась, насторожено підняла голову, скочила з тахти, стала на рівні ноги, злякано глянула на маму.

— Котра година?

— Минуло вже сорок хвилин. Ти так добре заснула…

Люба швидко оглядала кімнату, ніби шукала когось.

— Володимир Іванович не прийшов?

— Ні.

— А ти не передумала?