Вадим Собко: Справа прокурора Малахова

Володимир Іванович Малахов жив на третьому поверсі величезного будинку, який займав цілий квартал центральної магістралі міста. Коли глянути з вікна його кімнати, то видно внизу пожовклі крони молодих каштанів, рівний асфальт вулиці і стрімкий рух машин, що зникають вдалині за світлофорами саме там, де в небі висить буросиза хмарина. Ця хмарина не зникає ні вдень, ні вночі; її не можуть розігнати буйні вітри з Азовського моря, навіть осінні дощі нездатні її подолати.

На околиці міста, охоплюючи його півкільцем з флангів, били в небо вогнем, димом і гарячим газом металургійні і хімічні заводи. Подих їхній примушував молоді каштани задовго до осінніх холодів ронити своє побронзовіле, ніби спалене, листя. А з другого боку на околиці вже не півкільцем, а широченною лавою наступали шахти. Їхні терикони вночі світилися синюватими вогниками, і в усьому місті стояв їдкуватий запах сірки і масного чорного вугілля. Місто лежало в центрі Донбасу, і люди його вже давним-давно звикли і до диму, і до вугілля і не могли уявити свого життя в іншому краю, де не видно було б уночі червоного полум’я над коксовими батареями або ясної заграви над важкими ковшами доменного шлаку.

З вікна квартири міського прокурора далекі заводи було видно дуже добре, і він часто захоплено милувався воістину могутнім, хоча і дуже своєрідним вечірнім пейзажем. А от Варвара Павлівна, його далека родичка, жінка років шістдесяти, головнокомандувачка всього господарства і всевладна домоправительниця, цих естетичних захоплень не поділяла. У великі світлі вікна завжди налітала тонка пилюга і витирати її доводилося кілька разів на день. З ніг зіб’єшся, доки все повитираєш у таких просторих кімнатах, — куди вже тут індустріальними пейзажами милуватися, дай боже просто чистоти додержати.

В один з осінніх днів вересня 1956 року в господі Малахових чекали гостей. На просторому столі стояли закуски і пляшки з вином та горілкою. Вже все готове до прийому, але спокою на душі у Варвари Павлівни не було: якщо гості спізняться, то молоде, за особливим рецептом засмажене, порося перестоїть і весь заздалегідь розрахований ефект буде порушено.

А господиня походжала круг столу, все вдесяте перевіряючи, ніби полководець перед вирішальним боєм. Хвилюватися нічого. Все добре. Такий стіл, що і міжнародний прийом можна влаштовувати.

Задзвонив телефон, питали міського прокурора Малахова.

— Нема його, — сердито відповіла Варвара Павлівна, — скоро має бути.

Цей дзвінок стривожив і занепокоїв її. Вже не раз так бувало: запросять гостей, усе приготують, а тоді — дзвінок, виклик — поїхав з дому прокурор…

— Скільки ж їх усього буде? — ще раз перевіряла себе Варвара Павлівна. — Володимир Іванович — раз, Ганна — два, Любочка — три, Басова — чотири, Зуб — п'ять, я — шість.

Вона перерахувала куверти і, виявивши, що все зійшлося точно, полегшено зітхнула, присіла на мить, заспокоїлась, але ненадовго.

— А горілку хто питиме? — раптом запитала вона сама себе. — Малахов і Зуб — два. А Басова буде? Вона така, що, мабуть, буде. Три… Отже, маленьку чарку їй теж. А мені? Мені теж. Ну, господи, прости мене грішну, із стравами ніби все. Хоч би ж не дуже спізнилися, щоб те кляте порося не перестояло.

Біля дверей почувся стук, чи то шарудіння.

— Заходьте, Хома Ілліч. — Варвара Павлівна безпомилково пізнала стук свого сусіди.

Велика квартира, де жив прокурор, складалася з чотирьох кімнат. Три з них займали Малахови, а четверту — старшина міліції Хома Ілліч Широков, височенний чоловік років тридцяти п’яти, з м’ясистим, трохи покарбованим віспою обличчям і важким шрамом на лівій щоці. Напередодні він відвіз свою дружину до родильного відділу міської лікарні, тепер страшенно хвилювався, і до телефону, що стояв у їдальні, його тягло, мов сталеве перо до потужного магніту. Він стримувався, не дозволяв собі надто часто турбувати сусідів, але кінець кінцем все-таки з’являвся біля телефону. Варвара Павлівна дуже добре розуміла хвилювання старшини, співчувала йому всім серцем і весь час намагалася підбадьорити.