Вадим Собко: Справа прокурора Малахова

— Так, тепер другу даму спробуємо підігнати, — сказав він, знову підходячи до телефону і набираючи номер.

У трубці довго чулися низькі басовиті гудки, але комутатор не відповідав.

— Що за чорт, повмирали чи поснули вони там? — Він ще раз набрав номер. — Дивно, адже на комутаторі завжди хтось мусить бути. А ще хвалиться Марія Іванівна — у мене порядок. От і маєш порядок, додзвонитися неможливо.

— Мабуть, вона з заводу вже вийшла, — заспокоїв Зуб. — А телефоністки — це ж діло таке — як ті кози: начальство пішло, тож їм повна воля.

— Мабуть, так. Все це може означати тільки одне — Марія Іванівна скоро буде тут.

— А звичайно буде. Не така людина Марія Іванівна Басова, щоб на Любоччине свято дуже спізнитися, — сказала Варвара Павлівна, яка весь час то входила, то виходила з їдальні, приносячи до столу останні дрібниці. — Боже, а де ж хрін зі сметаною?

Сплеснула розпачливо руками і швидко вийшла з таким виразом на обличчі, ніби скоїлося якесь нещастя.

— Ну, а нам, грішним, тимчасом, доки все жіноче начальство позбирається, по малесенькій чарочці не гріх і випити, — сказав Малахов, беручи зі столу пляшку, дві чарочки, тарілку з нарізаним лимоном, шматочки якого визирали з-під білого цукру, і встановлюючи все це на маленькому столику біля тахти. — Саме до обіду матимемо добрий апетит, а щастю Варвари Павлівни не буде меж. До чого вона любить, коли гості добре їдять. Що ж це і справді Марія Іванівна так затримується?

— У вашій сім’ї, оскільки я встиг помітити, про Марію Іванівну Басову, як про бога говорять. Справжній культ особи, — весело поглядаючи на господаря, сказав Зуб і взяв пляшку, принесену Малаховим. — Ого, міцненька штука оцей «КВ»; на фронті колись так наймогутніші танки називалися.

Він обережно налив чарки, взяв свою, глянув на світло, примружився.

— Культ особи? — перепитав Малахов. — Ну, культ не культ, але любимо і поважаємо ми всі Марію Іванівну надзвичайно. Коли б не вона, то ні Ганни, ні Любочки вже, мабуть, давно на світі не було б; коли б не вона, то з Ганною ми б ніколи не зустрілися; коли б не вона… Одне слово, багато хорошого вона для всіх нас зробила.

— От і є готовий тост, — проголосив Зуб. — Вип’ємо за людей, які нам в житті робили багато добра, за добрих друзів.

— З охотою, — думаючи про щось своє чи згадуючи якісь давно минулі часи, відгукнувся Малахов.

Вони цокнулися маленькими чарочками, проковтнули гарячу, смоляну рідину і закусили холодним свіжим лимоном.

— Так, Марія Іванівна Басова, — вів далі Малахов, — жінка дивної рішучості і сміливості. Хіба ви про це нічого не чували?

— Ні, одверто кажучи, не доводилося…

— Це й зрозуміло, ми всі якось не дуже полюбляємо ті часи згадувати. А ви уявіть собі сорок другий рік, дні відступу, коли легкодухим здавалося, ніби вже все загинуло. Станція Дебальцево, через яку один за одним проходять останні поїзди… А на перонах люди, перелякані, охоплені панікою. На станцію щогодини налітають гітлерівські літаки, одні відлетять, інші прилетять, а люди все-таки з перонів не йдуть, хоч саме сюди падають бомби, бо єдина і остання надія евакуюватися саме тут. Серед цих людей і Ганна з Любочкою. Тій малій біженці два роки тоді було. Уявляєте?

Він помовчав, дивлячись кудись за вікно, ніби бачив перед собою ту стражденну, забруднену і политу людською кров’ю станцію, її понівечені уламками бомб стіни, ніби бачив натовп жінок і дітей на пероні…

— Мені не доводилось бувати в подібній ситуації, але душевний стан цих людей я можу уявити дуже добре. Страшно навіть думати про це. А поїзди відходять, останні поїзди, вантажені верстатами, машинами, і сісти нікуди, бо все завантажено, закрито, запломбовано… І от приходить на Дебальцево найостанніший поїзд, вивозить дороге хімічне обладнання з Пролетарська. Начальник цього ешелону — Марія Іванівна Басова. Дивної сміливості людина… Ви знаєте, в неї стало мужності просто викинути з кількох вагонів найдефіцитніші матеріали. Я б не наважився на таке, якби був на її місці, мушу це чесно визнати… Набрала вона в ці вагони жінок з дітьми, просто навалом, скільки влізло, і гайда… Тільки й бачили цей поїзд на станції Дебальцево… Коли поїзд рушив, то по вагонах вже не з далекобійних гармат, а зі звичайних автоматів били фашисти. Ще кілька хвилин затримки — і все…

— Справді, смілива жінка, — пустив круглий клубок диму з люльки Іван Семенович. — А під суд її за цю сміливість не віддали?

— Ні, про ті матеріали, може, забули, може, не схотіли згадувати. Завод вона вивезла, за три місяці пустила його на новому місці, хто ж там про якісь п'ять вагонів згадуватиме? А ті п’ятсот жінок, яких вона порятувала, мабуть, до кінця днів своїх Марію Іванівну Басову пам'ятатимуть.