Вадим Собко: Справа прокурора Малахова

— Заходьте, заходьте, — запросила вона.

Широков зайшов у кімнату обережно і збентежено, ніби боявся щось розбити чи знівечити. Масивне тіло його, запаковане в тугу міліцейську форму, підтягнене широкими ременями, вражало відчуттям сили. Дзеркально начищені чоботи музично поскрипували при кожному кроці. На великому обличчі лежав ніяковий, винуватий вираз.

— Дозвольте, Варваро Павлівно? — стишуючи низький, басовитий голос, запитав він.

— Прошу, прошу, заходьте. Які там новини?

— Тимчасом нових донесень не було.

Широкову страшенно хотілося зразу ж подзвонити, але це чомусь здавалося неввічливим, і він терпляче відповідав на запитання, весь час жалібно поглядаючи на телефон.

— Ви даремно турбуєтесь, — говорила Варвара Павлівна, — я певна, що все буде благополучно.

— Я, звичайно, теж так думаю, а все-таки чогось серце не на місці.

— Ну, чого хвилюватись? Вона жінка молода, здорова, фізкультурна… Принесе вам сина фунтів на десять, а то й на всі дванадцять…

Широков знову з тугою глянув на телефон і сказав:

— Я вже там стовбичив, стовбичив у тому родильному будинку… Обрид усім гірше від гіркої редьки. А тоді медсестра говорить: «Ви тут, товаришу старшина, не дуже грунтовно розташовувалися б, а то у нас породіллі лякаються, коли міліціонера бачать». Довелося ретируватись. І сміх і гріх.

— А лікарі що говорять?

— Лікарі? Говорять, служба йде цілком нормально. Чекати треба.

— Значить, треба чекати. Це ви собі з чоловічої точки зору думаєте — раз-два і син! А я вперше три доби родила.

Широков злякався і на мить навіть забув про телефон. Думка, що дружина страждатиме ще довго (а він був переконаний, що вона мучиться неймовірно), остаточно вивела його з рівноваги, і він вигукнув на повний голос, уже не в силі стриматися:

— Три доби? Та хто ж це може витримати?

— Чоловіки витримують, — усміхнулася Варвара Павлівна. — Та що там про чоловіків говорити. Жінки витримують, от де диво.

Широков рішуче підійшов до телефону.

— Дозвольте прямий зв’язок встановити?

— Прошу.

Поспішаючи, націляючись міцним пальцем на диск, ніби бажаючи його наскрізь проштрикнути, старшина набрав номер. Мембрана закувікала тонкими високими гудками. Набрав ще раз, тепер уже зліше, нетерпеливлячись, — знов те ж огидне кувікання. Хотів вилаятись, але стримався і обережно, ніби боячись поламати, поклав трубку.

— Зайнято, — крізь зціплені зуби вимовив він. — Звичайно, з усього міста надзвонюють… Масова подія.

Знову набрав номер, поклав трубку і вже не сказав, а просичав:

— Надзвонюють папаші.

— А звичайно, цікавляться, — спокійно озвалася Варвара Павлівна.

Широков одійшов від телефону, великими кроками двічі зміряв кімнату, потім глянув на стіл і тільки тепер помітив його красу.

— Пробачте бога ради, — сказав він. — Ви гостей, видно, чекаєте, а я заважаю. З якої це нагоди?

— Точнісінько таке ж свято буде у вас через шістнадцять років. Любочка сьогодні паспорта отримує.

— Ну, з такого приводу сам бог велів…

— Може і ви завітаєте?

Широков глянув на стіл, потім на телефон і відповів:

— З великою охотою прийшов би за Любоччине свято випити, та тільки… Моє серце зараз там, у родильному будинку.

Обережно, ніби підкрадаючись чи боячись когось злякати, він підійшов до телефону, набрав номер і, вже не стримуючись, кинув трубку.

— Зайнято! Видно, доведеться їх особисто потурбувати. Піду, нічого не зробиш…

— Годі вам гарячку пороти, — рішуче сказала Варвара Павлівна, — дозвонимося.

— А раптом там якась моя допомога знадобиться? Піду… Ніколи не думав, що в мій організм поставлено такі ненадійні нерви. От привезу сина: крику в нашій квартирі буде, галасу…

— Війну переживали, а таке витерпимо, — філософськи приречено відповіла стара і раптом здригнулася, закам'яніла.

Глухо, ніби десь глибоко під землею, прогримів важкий удар. Жалібно дзенькнуло вікно, хитнулися вишивані мережані фіранки.

Варвара Павлівна злякалася, зблідла, як стіна.

— Здорово, — спокійно сказав Широков.

Та це розважливе слово не принесло спокою Варварі Павлівні. Події війни були ще настільки свіжі в її пам'яті, що навіть згадка про них приносила нестримний, панічний страх.

— Бомба? — геть посинілими губами вимовила вона.

— Та що це з вами, Варваро Павлівно? — посміхнувся Широков. — Я до своїх нервів претензії мав, а бачу, що вони в мене ще чисте золото. Це останні німецькі доти на Столянці рвуть. Пробували розпиляти, та ніяка сила не бере. Тільки скельний амоніт впливає. Нас про ці вибухи спеціально попереджали. Так що вам хвилюватися не слід.