Вадим Собко - Справа прокурора Малахова

Басова говорила, весь час поглядаючи на Любу, на її гнівне почервоніле личко. Видно, вона й справді відірвалася останнім часом від цієї сім’ї, а змінилося тут, здається, дуже багато.

Люба зірвалася з місця раптово, ніби з-під тахти хтось штрикнув її голкою.

— Зовсім він не анархіст, — вигукнула вона.

— Тихо, тихо! — здивувалася Басова. — Ти чого це?

— Нічого! А про Сергія Петровича ви не маєте права так говорити!

Басова глянула на стривожене, пополотніле обличчя Ганни, всміхнулась, уже все збагнувши.

— Що ж, коли не маю права, то й не буду.

Вона, так само всміхаючись, глянула на Любу і подумала про неймовірну схожість між батьком і донькою.

— І всміхатися тут нічого, — все ще гарячкувала Люба. — Коли мого батька зобижають, то я маю право його захищати.

Басова зразу споважніла. О, в сім’ї Малахових сталося куди більше змін, ніж вона думала.

— Значить, ти вже знаєш? — чи то ствердила, чи то запитала вона, і обличчя її спохмурніло.

— Так, знаю, — з викликом відповіла Люба. — Все знаю і більше нічого ви від мене не приховаєте.

— Що ж, коли знаєш, то це, мабуть, на краще, — вела далі Басова. — Але чи все ти про свого батька знаєш?

Ганна зробила різкий рух рукою, ніби намагалася спинити чи застерегти Басову, і знову закам’яніла на тахті. Нічого їй попереджати Марію Іванівну, вона напевне добре знає, що можна, а чого не можна говорити Любі.

— Ти чого скидаєшся? — глянула на неї гостя. — Навчилася руками розмахувати. А знати правду вам обом треба.

Ганна уявила, скільки ще страшних несподіванок принесе їй і Любі Сергій Боровик, і попросила:

— Маріє Іванівно, може, не треба? Маріє Іванівно…

— Ні, треба, — переконано відповіла Басова. — Правду знати завжди треба, це найкраща лінія. Якщо Люба вже про все дізналася, то хай знає правду, а не якісь плітки і теревені.

— Говоріть, — завмираючи, прошепотіла Люба.

Басова говорила, а перед очима Любочки проходило німецьке місто Росток, чомусь закрите туманом, дощовою запоною; по мокрому асфальту йде він, Сергій Боровик, а назустріч — знесилена, знеможена від голоду жінка.

Ганна завмерла: до її свідомості вже дійшла правда, і страшно було повірити, бо це означало визнати свою помилку і осудити себе. Чому ж не знала вона всієї правди раніше, коли писала про розлучення? Чому так все страшно і несправедливо складається в її житті? Збожеволіти від розпачу можна!

Чому ж повірила вона якомусь папірцеві, чому сама не перевірила всього до останнього слова, чому поспішила сказати Любі, що вмер її батько? Чи може вона сама пояснити все це і знайти собі прощення? Звичайно, виправдання можна знайти. Адже це було не просто повідомлення, за ним стояв вирок трибуналу, хіба мала вона підставу брати його під сумнів? Все це можна виправдати, і все-таки виправдати себе неможливо.

— Чому ж ви досі мені про це не сказали? — крикнула Ганна.

— Я і сама зовсім недавно від адмірала Хлопотіна про це почула, і думалося мені, що не слід у вашу сім’ю влазити.

— А він? Чому ж він мовчав? — ніби бажаючи частину свого болю й каяття перекласти на когось іншого, запитала Ганна.

— А що він міг тобі сказати? — безжально, прагнучи довести все до кінця, відповіла Басова. — Два роки тюрми за плечима, дружина за іншого заміж вийшла. Що скажеш, коли навіть найближчі люди тобі не повірили?

— Ох, правда, — розпачливо стиснула руки Ганна.

Люба дивилась на Марію Іванівну Басову і напружено думала про кожне сказане слово. Тепер вона розуміла, чому мама сказала їй про смерть Сергія Боровика. Мабуть, це була страшна трагедія для мами. Адже вони так чекали, так сподівались. І все-таки не можна було обдурювати Любу. Вдвох їм легше було б перенести цю трагедію і прожити ці роки теж було б легше. А зараз, що їм зараз треба вирішити? Негайно повертатися до батька?

Дівчина навіть здригнулася від цієї думки. Ох, мабуть, не погодиться мама!

А що ж? Залишатися тут, жити поряд Малахова? Десь в глибині душі він, мабуть, переконаний, що ощасливив, врятував і Любу, і Ганну, хоч ніколи цього не говорить. Але це почувається завжди.

Ні, тепер, коли Люба знає правду, лишитися тут вона не може.

Весь цей напружений, майже гарячковий роздум, вилився в одне, тихо вимовлене, жалісне прохання:

— Мам, давай зробимо так, як я говорила.

— Як? — не зразу згадала Ганна. — А-а-а… Ти думаєш? Ні, не знаю… — і вже зовсім розгублено запитала: — А куди ж ми подінемося?

— Куди подінемося? — ця проблема не могла й на мить спинити навальний біг Любоччиних думок. — Маріє Іванівно, можна нам з мамою на якийсь час до вас переїхати? Сьогодні ж? — раптом запитала вона.