Вадим Собко - Справа прокурора Малахова

Що він сказав? Дякував за критику. Обіцяв зробити висновки. Мабуть, звучало все це жалюгідно, огидно й непереконливо. І обласний прокурор уже, мабуть, подумав, кого підшукати на місце міського прокурора.

А зараз, коли над тобою тільки синій купол ночі, внизу вогні великого міста, а навкруги холодний, вітряний, осінній степ, коли ти наодинці сам з собою, прокурор Малахов, розберись до кінця у своїх думках, скажи самому собі всю правду.

Адже слова, сказані першим секретарем, говорили тобі і раніше прості люди і ти не звертав на них уваги, не прислухався до чужого слова, вважаючи себе непогрішимим. І сталося так, що між людьми і тобою виріс ніби мур мовчання. Тобі здавалося, ніби так і мусить бути, бо ти вищий за людей, які тебе оточують, бо ти міський прокурор і маєш право розпоряджатись їхніми судьбами. А мур цей відділив тебе від людей, і ти не збагнув того, про що вони вже давно дізнались, ти залишився на своєму старому прокурорському місці, а вони пішли далеко вперед.

Але чому стало це ясним лише тепер, коли тобі вказала партія? Чому ти сам у самозакоханості своїй цього не помітив раніше? Ти завжди вважав себе зразковим комуністом? А чи це правда? Саме Басова, з її сміливістю, з її пориванням до нового, незвіданого, має повне право зватися комуністкою, а чи маєш це право ти, прокурор Малахов?

Малахов аж застогнав від болю. Думки краяли мозок, вражали боляче і різко, проходили якимись новими, незвіданими дорогами, і від сорому і люті на самого себе хотілося плакати.

Люди вже, мабуть, давно бачили шори, які він сам з великою охотою надів собі на очі. Хтось навіть говорив про них. Тоді ці слова здалися не вартими уваги. А чи може взагалі бути слово, не варте уваги? От де воно все почалося!

Ну що ж, все правильно сказали на бюро обкому — думай, роби висновки. Ох, стократ ліпше було б, якби просто дали догану, ніби відрубали все, що було позаду, і кінець. Так було б легше і зрозуміліше.

— До булави треба голови, — знову прозвучала в його вухах насмішкувата фраза. — Воістину!

Над коричньовими, спустошеними подихом осені донецькими увалами почало ледве помітно сіріти небо. Вже воно стало не таким синьо-чорним, ніби хтось невидимий почав протирати і висвітлювати його над ще невидимим горизонтом. Стало холодно і незатишно. Треба йти додому.

Коли Малахов подзвонив біля дверей своєї квартири, сонна Варвара Павлівна відкрила не зразу. На вулиці вже був сірий світанок, місто прокинулося.

Прокурор зайшов до їдальні, став, озирнувся. Варвара Павлівна глянула на нього і жахнулася: такого обличчя ніколи в житті їй бачити не доводилось.

— Що з вами?

— Зі мною? Нічого.

— З партії виключили?

— Ні.

— З роботи зняли?

— Ні.

— Догану записали?

— Ні.

— Та що на тому обкомі було? Дивитись на вас, і то серце розривається.

— Ганна спить? — не бажаючи відповідати, запитав Малахов.

— Спить.

Малахов сів до столу, прислухався. Нічого не чути з-за міцно причинених дверей. Потім погляд його пробіг по кімнаті і спинився на двох чемоданах, поставлених поряд. Один більший, другий менший, зовсім ніби мати й дитина. Що це за чемодани? Звідки вони взялися? Малахов не міг збагнути всього, що сталось за ці години. Минула тільки одна мить, і до його свідомості, загостреної всіма подіями останніх днів, дійшло справжнє значення появи отут, у їдальні, цих чемоданів.

Значить, Ганна вирішила покинути його. Що ж тепер робити? Що ж тепер буде? Чому доля така жорстока до нього й зібрала воєдино стільки тяжких ударів? А може, він сам в усьому винен? Чого не зрозумів він, про що забув у власному житті і в житті Ганни?

Ні, він не дозволить зламати себе, він знайде сили жити далі, жити по-справжньому, щоб ніколи більше не могли повторитися такі дні. Життя доводиться починати від самісінького початку, переоцінюючи кожен свій вчинок, кожну, навіть найнеприємнішу, думку. Якщо вистачить сили так зробити, — все буде добре, а якщо… Ні, такого бути не може — сили вистачить.

Якась незнайома постать виросла перед столом. Малахов стрепенувся, отямився, ніби з води виринув. Перед ним стояв блідий, аж зеленкуватий, Костянтин Павлович Ігнатьєв.

Про початок повторного досліду винахідник дізнався ще вчора вдень, але тільки зневажливо знизав плечима і презирливо посміхнувся. Все це надто поспішно, несолідно, і, напевне, не вдасться.

Вони можуть пробувати скільки завгодно, новий провал тільки підкреслить незамінимість самого Ігнатьєва. Хай роблять своє, хай знову зриваються, хай тичуться закривавленими мордами в кам'яний мур недосяжної для них таємниці.