Николай Руденко - Остання шабля

— Ну, Карабас Барабас, погоджуйся на одну пар­тію. Негайно!.. В директивному порядку.

Лозовий грав запально, дуже гарячився й сердився, а Ладимко у грі був спокійний, навіть флегматичний. Може, саме тому він і вигравав.

— Пантелеймоне Гавриловичу, ви вже ознайомили­ся із персональною справою Турбая? — хитрувато прищулився Ладимко.

— Гм-м... Знов трясеш рясою в чужій парафії... Ну, а сам ти що думаєш з цього приводу? Адже ж Турбай прилюдно виставив Кузя за колгоспні ворота. Випадок безпрецедентний у партійній практиці...

— Пантелеймоне Гавриловичу, ви здатні уявити себе в ролі секретаря райкому, якого колгоспники ви­ставляють за ворота?

Лозовий не одразу відповів на це не дуже делікат­не запитання. Довго барабанив пальцями об шахів­ницю. Підвівся, походив по кімнаті. Зелена піжама з чорними смужками тісно облягала його обважнілу постать. Нарешті рвучко підвів голову, пильно глянув на Ладимка.

— В ролі Кузя уявити себе не можу, а в ролі Тур­бая — уявляю. Я й сам вчинив би так само, якби гли­боко усвідомлював свою правоту. Але не прилюдно... Ми, комуністи, —партія однодумців. Та це ще не значить, що ми можемо прожити без зіткнення думок і харак­терів. Але ж наші конфлікти, якими б гострими вони не були, не мають антагоністичного забарвлен­ня. Отже, якщо комуніст змушений вступати в бороть­бу з іншим комуністом, щоб відстояти свою точку зору, він повинен пам'ятати про гідність товариша, про авто­ритет партії...

— Як голова колгоспу,— сказав Ладимко,— Турбай тільки почав формуватись. Були в нього й заскоки, й непорозуміння. Не одразу збагнув, що колгосп — це не кавалерійський полк, що тут кожне рішення мусить прийматися колективно. Та й сільськогосподарських знань бракувало. Але люди повірили — їхній він, жива душа. Ніяких інших інтересів — тільки народні. Крім того, життєвий досвід... Для мене Турбай не в тому, що він встиг зробити, а в тому, що він зробить протя­гом десяти^дванадцяти років... На цей час його виста­чить. Одна біда — частіше перед народом папаху зні­має, ніж перед Кузем.— Ладимко на хвилину змовк, дивлячись на Лозового, що зосереджено крокував по кімнаті. —Що ж до гідності комуніста, то про неї забув передусім Кузь. Він поставив Турбая перед фактом і сам змусив його протестувати прилюдно. В очах лю­дей носієм партійної волі був Турбай, а не Кузь. Бо на його боці партійна і народна правда.

Лозовий спинився, провів долонею по шорсткому підборіддю.

— Послухаємо, що скажуть інші комуністи. Терпі­ти відставання Пилипівського району далі не можна.— Лозовий виглянув у вікно. Починав накрапати дощ. Під дахом лементували горобці.— Ходімо обідати. І шофера поклич...

За обідом розмовляли про речі, які були далекі від того, про що кожен з них думав. А Ладимко був пе­вен — думки Лозового зосереджені на конфлікті Тур­бай — Кузь.

Проте Пантелеймон Гаврилович більше думав про Кузя, ніж про Турбая. Турбай був йому зрозумілий. А Кузь...

Як і коли настає притуплення до інтересів народу? Чи, може, є люди, в котрих ніколи й не виникало від­чуття надійного вузлика, що єднає їх з іншими людь­ми? Такій людині здається, що вона цілком незалежна від інших. Вона схильна забувати, що кожна з речей, які її оточують і без яких немислимо прожити, народи­лася з людського спілкування... Саме оте спілкування, співдружба людська й зробили людину тим, чим вона стала нині. Так і починала своє існування людина — з тісної співдружби. Тоді це було продиктовано інстинк­тами. Пізніше розбещеність окремих людей, що праг­нули влади й багатства, внесла в життя людства кри­ваві чвари. Тривало це довго, дуже довго. Але це «дов­го» перед життям всесвіту — лише нетривалий відступ від норми. Двадцятий вік породив державу, яка покли­кана повернути людство на його природний шлях —■ до тісної співдружби. І не за допомогою доісторичних дикунських інстинктів, які вже давно розгублені лю­диною, бо давно їй не загрожує жоден звір, окрім тих* що інколи сидять у її нутрі... Ні! Вона його повертає за допомогою найвищого і найсвятішого, що створила жива природа,— за допомогою розуму, великих ідей, які ним оволоділи...

То як же можна терпіти в партійних лавах,— та ще на керівній роботі,— людей, хворих на егоцентризм? Адже ж із цього колись і починалася боротьба за осо­бисту владу.

Проводжаючи Ладимка, Пантелеймон Гаврилович запитав:

— Як здоров'я Шевчука?

— Краще. Вже працює.